Дмитро Чередниченко

І
Лину
на крилах зозулі…
Наді мною
пташина дорога –
Чумацький Шлях.
Лину –
душа завмирає.
І піді мною
дорога пташина –
купави засіяли зорями

Ген білорусочка
іде пралісом,
спускається в долину
(за спиною кошіль,
в руках барвінок).
Чистенькі болота –
води пращедра материзна.
Ситняг і очерет,
лоза, і верби,

Литва – порога камінь сталий,
У хмарі крапля дощова.
Вогонь, який самі розклали,
В якім згораємо – Литва.
Литва – вона й з поганським міфом,
Литва – з наругою панів.
Литва –

Петрові Засенку

Залінилась Альта,
Може, притомилась,
По левадах і канавах
Розлилася, розбрелась.
Попили ворони воду,
Пошукала мати броду
Та й без

Борисові Олійнику

Нехай там бетон чи гудрон,
Аеродром, космодром,
Чи залізнична платформа,
Горизонтально, чи вертикально,
Або й по діагоналі
Будь-яка

Гори –
Як груди матері.
Коли втомлять
Далекі шляхи,
Нахолодить
Буденна утома,
Прийду до старого Межиріча,
Прихилю свою голову
До грудей матері –
І знову

Ніч уляглася в саду.
Не ворушиться.
Сині коси розпустила
По землі –
Сині птахи у головах сіли,
Заколисують.
Тихо.
Сидимо із коханою
На пеньку яблуневому,
Теж

А там,
На маленькому острові
У степу,
На острові,
Що з лісу приплив
Голубими човнами пролісків,
Хрещаті стоять вітряки із барвінку
А в них на порозі –
В рожевих

У людей був завжди мед
у людей були завжди
яблука добрі як мед
у людей була завжди
цибуля як яблука
і був часник
головки мов кулаки
наче й хліб у сусідів
вдатніший

Раз уночі
до мойого вікна
з’явилась
та й давай
лестом заходити
мов
у тебе щастя невиводне
у тебе мостини високі
під тобою земля нерунтана
а ти такий

Пригріло сонечко,
зраділа абрикоса,
що й сльозу пустила
бурштинову.

А в тій сльозині клею
побачили себе
і гори, і дерева,
й сонце.

Листок-бересток
підставив
під дощ долоньку

А дощ прошумів –
то він напоїв
синиччину доньку

Руша автобус
коріння серця вириває

а під вікном
важка рука
(і мамина і татова)
прощаються
всміхаючись

крізь ту усмішку
бачу
такий глибокий туж…

Руша

Навколо іній волохатий
Гілки мов теремок
тепло парує з хати –
з вивода димок

а дітки поглядають
усміх з очей
може то баба
пиріжечки пече

Невже забув
що любиш ти човни
і тиші мудру таїну
твій лдуг – твій бог
на горах твій олімп
а в жилах Рось
невже забув
як тепло диха стежка
перед батьковим порогом

В долонях
Торішнього листя
Грибочки юні,
Мовби голопузьки
У гніздечку…
Такі беззахисні.
Навіть нікому
Їм сказти:
“Мамо…”

І чого поетові
Ображатись на долю?..
Хочеш описати –
Мусиш пережити;
Мусиш вижити –
Щоб описати.

Із вечора світу чекаємо стумно,
Як діти чекають героїв з казок.
І от перезнув ненатлу темінь
Передсвітку замашний перезок.

Дихнуло опарою сонне гирло,
Потягнулося зимко

Леле, лелеченько,
Чого ти лелечиш?
Вітри заклинаєш,
Чи матінку кличеш?
Леле, лелеченько, леле…
Вітри налетіли
З далекого краю,
Гніздо зруйнували,
Де мати, не

Сірі ідуть.
Сірі…
Ховайтеся, білі,
Ховайтесь, рожеві,
Нишкніть, зелені…
Бо сірі ідуть.
Ідуть сірі.
Сірий не знає барви,
Сірий не знає мами,
Сірий не знає