Для тата

— В мене завтра новосілля. Приходь, як до брата.
Будівельна, 48, квартира сто п’ята.
Я дзвінка ще не поставив, так ти сигналь стуком.
Можна стукати коліном, можна й закаблуком.
—

В дні воєнні незабутні
Ще й таке було.
Увірвалися фашисти
У одне село.
Комендантом став єфрейтор,
Лютий чоловік.
Знав по-нашому три слова:
Яйка, млеко, шпік.
Раз

Стрілись повний і худий, обидва Федоти.
Перший главком заправля, другий — без роботи.
— Я тебе, — сказав гладкий, — улаштую в главку
Сотні дві, а може, й більш будеш мати ставку
—

На дверях вивіска-табличка:
“Хома Фотійович Гарбуз”.
— Вам що? — питає молодичка,
І я знімаю свій картуз.

Кажу, що йду, мовляв, до нього
І сподіваюсь — не дарма…
А

(Монолог одного «глави сім’ї»)

І чого цій жінці треба?
вже створили культ її.
Вознесли її до неба
на роботі і в сім’ї…
Та хоча б і в мене дома:
я то сам сім’ї

Моїй дружині

1

На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.

І посвітліли темні

Стрілецька пісня

Як з Бережан до кадри
Січовики манджали,
То краялось серденько
Із горя та печалі.

То краялось серденько
Хорунжого Осипа,
Коли з очей

Фейлетон

Раз якось лист прийшов до «Перця»
Що є в решетах чудеса:
Державне — ллється, як з відерця,
Мов дощик сіють небеса.

Про голову райвиконкому
В листі

Молотив раз у попа
Парубок Микита
Та якось там і украв
Цілу мірку жита.

Украв собі та й сховав…
Прийшло сповідатись —
Лихе його підвело
Попові

Жалю-ж ти мій, жалю, роже на розквіті,
Та краса на тобі, що роса на цвіті!

Та роса пропаде, як вітрець повіє —
Але мого серця краса не злиніє.

Бо краса на цвіті зі шовку

Ви розумієте? — Я не можу спать.
Ви знаєте? — Я ночі не сплю!
Мій мозок — символічний автомат.
Я пишу грамоту королю.

Місто стихне погасаючим сном,-
Я звертаюсь до незнаних —

Кинь ранкову газету, маестро,
Поставив на твою машину чобіт.
Ріг всміхається затурбованим сестрам,
Кожний своє діло робить.

З гаманця виконав відповідний мінус —
Можеш

Та невже ніколи не забуду
Ці шляхи, цю тирсу, широчінь,
Не заб’ю в собі зміюку люту,
Що хитренько про степи сичить?
Як орган в костьолі, на молитві,
Ці уперті спогади з

Людмилі Пилипенко присвячую

В час, коли все кинулось сторч головою в боротьбу,
В час, коли маси пішли в кривавий огонь,
Ми хочемо на хвилину побуть
Осторонь.
Нехай

В земному Києві нема для мене весен.
По осені — мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
В земному Києві така стара я стала!
А вам Господь років не добавля.

I
Знов і знову борюся я з тугою,
Знову дивлюся в вікно на змарнілі гаї;
Вітер аж свище, і хмара женеться за другою,
Ніби кудись то їх манять надії свої.
Є ще і в мене надія

Ще не вмерла й не вмре!
Відгуло. Відпливло. Відлетіло.
Але чому бринить
На новітньому вітрі сльоза,
Але чому й тепер
Нам усім іще не відболіло
Те, що пошепки дід,
Те,

Роздумано, важно ступали коні.
Ти лежала високо й спокійно,
Сама непорушна, ти всіх вела.
Суворі люди ішли за тобою,
І діти також тебе проводжали.
Праворуч текло вечірнє

Я так боюся співчуття.
Від нього я слабію дуже.
Мені потрібна віра у життя,
А перш за все — у себе, друже.

Про себе мовлю я у множині.
У множині звертаюся до тебе:
Коли

Бурун веселий, нігтями біжить;
як флейті до сонати, вірний.
Під кручами біди, рибин важких
милує океан — комірник.
А сіра невідомість німо ділить
твій біль і мій — і кришить