Для тата

Це, мабуть, від хвороб: такий зануда
І провокатор я на все “слизьке”!
Та розуміє Калиновська Люда
Мій стан: з людьми бува ще й не таке.

Шість років ми не бачилися з нею
Від

Розірваним зсудомленою віддаллю
Грузьким шпитальним дням немає ліку.
Твоєю мукою боліючи, не відаю,
Якими біль твій лікувати ліками.

То рвусь нести тобі хоч дрібку

Збиває травма пошибом тужавим
Чуття й бажання у грудки застиглі, —
Та вперто їх пекучим болем плавим,
Мов груддя руд в розжевреному тиглі.

Повитравлявши випари

Твоїми очима дивлюся у твій телевізор
І бачу вируючий вулик Верховної Ради,
А в ньому – тебе, моя бджілко з луганського саду,
Моя берегине, моя неповторна Олено.
Тьмяніють в уяві

Колись до мене ставились, мов рідні,
Пили – за мій рахунок,
А тепер,
При владі, при здоров’ї і не бідні,
Дивуються, що й досі не помер
Від голоду і немочі,
Що й

Співчуття не прошу і сопливих жалів
Не шукаю, шокований владою, – годі!
Я останній недобиток тих куркулів,
Що сконали від голоду, Великородів.

Я останній онук діда Гната,

Подія, сказати б, не бозна яка,
А краще сказати – подія ніяка:

Мене холодильник порожній злякав –
Продуктів у ньому
Що кіт мій наплакав.

Як добре, – радію, – що з Рудки

В мені блукають дивні струми,
І вічність блискавкою б’є
У серце збуджене моє,
І палять мозок болі–думи.

Чиї вони і де блукали, —
Мої чи, може, не мої?
Які захмарні

Земле нещасна! Де суть твої діти?
Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла?
Чи страшна повідь край моря заверла?..
Де сини твої? Де суть твої цвіти?

Летів орел з чужиноньки
Та й

І ви питаєте: чому замовкли ми?
Прощо утихла піснь тепла святої яри?
І ви питаєте!.. Чи не видите ви,
Як коплють сквапно гріб, роздають братам свіщі,
З єреями чужих муз заводять

— Я вже, тату, й поголився.
Я вже викурив цигарку —
А ви ще не спромоглися
Коньяку налити в чарку!..

Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене

1.
будувати себе одиноким кретином
на підмурках всеядности

гріх самоти

не возводить а спалює те що нести
не зміє народжена з ласки дитина

я повинен забути сльозу

1.
продихаєш від снігу
маленьке чорне око
уздриш
на солоному троні
сидить брова
а під оком
ходять панове в чорному
витаються
— слава — кому
— кому —

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю

Де літо
гойдає бірюзові віти,
де з неба
в безодню падають зірки,
засну я,
немов ледь-ледь помітний вітер,
у вербах
навколо райської ріки.

Там тихо,
самотнім

Ми між собою поділили цей світ
на сміх і сльози, на спочинок і піт.
Тобі – небо-о!
Мені – сонце-е!
А разом це любов
як ціле одне.

Ми між собою розділили любов
на сміх

Чайка над морем то злетить, то упаде.
Так і я лечу-лечу до тебе – де ти, де?
Риф під водою корабель ущент розбив.
Так і ти вчинив зі мною, як схотів.

Приспів:

Ну