Для тата

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промінням сонця західним прощаючись,
Так моє серце жалем загорілося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад

Стій, серце, стій! не бийся так шалено.
Вгамуйся, думко, не літай так буйно!
Не бий крильми в порожньому просторі.
Ти, музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей

У тієї Катерини
Хата на помості,
Із славного Запорожжя
Наїхали гості.
Один Семен Босий,
Другий Іван Голий,
Третій славний вдовиченко
Іван Ярошенко.
«З’їздили ми

Спасибі тобі, моє сонечко,
За промінчик твій — щире словечко!
Як промінчика не здобуть притьмом,
Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую
Я дорогою

Сидів в шинку і пив горівку,
Бо коло серця щось пекло.
Згадав про діти, хору жінку,
Згадав про щастя, що втекло…
Згадав, як був господар він,
Як шанували го сусіди,
Всяк

Воркувала Горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Незчулася, як минула і весна,
Не вгляділа, як одцвівся і садок,
І черешні, і вишеньки, і

Ты расти, расти,
Моя сосенка,
Ты расти, сосна,
Век зеленою!

Ты цвети, цвети,
Моя милая,
Будь ты, как сосна,
Неизменная!

Я люблю тебя,
Ненаглядная,
Буду

І
Іду полем чистим,
Гляну оком бистрим –
Хвилюються жовті ниви,
Житом колосистим.

Уродило жито,
Та нікому жати:
Пішли наші хлібороби
Списами орати,

Ти байдужа, як мертве місто,
І далека, як зір вогні,
До безумства ясна і чиста
Пригадалася знов мені.

Де знайти фантастичну поляну,
Щоб у колі сестер твоїх
Впасти в руки

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі

Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне — Марія…

Ми з тобою одні. Ми у полі одні.
Ти стоїш перед мене,

Шопена вальс… Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих

Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь

Ти все така ж, а я віддаленів.
За мною — кучугурами — розлуки —
час самовтрат…
(ще поповзом повзли
за тінню довженою, виростали
із самозмалення: німа рука
пограбілих

Я знову повертаюсь до тебе, моя ти утіхо єдина,
До твого пророчого слова і рідної красної мови.
Багато дала ти мені підпомоги на сьому широкому світі –
В моїм непривітнім житті ти

Вже котрий це до тебе лист —
не знаю.
Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.
І лягають літери на папір,
мов сніг землю мережить,
щоб небо
проясніло до ранку.
Не боронь

Тут незвичайні для музею експонати,
Оригінальні і вітрини, й стелажі,
Тут пахне хліб пшеничний у кімнатах,
Батони пахнуть, калачі й коржі.

Тут пахнуть пиріжки і марципани,

Люлька в роті зашкварчала,
Шабля в ніжнах забряжчала;
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.

Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Склич, козаче, склич дружину,

— В мене завтра новосілля. Приходь, як до брата.
Будівельна, 48, квартира сто п’ята.
Я дзвінка ще не поставив, так ти сигналь стуком.
Можна стукати коліном, можна й закаблуком.
—