Для дітей

Приїхало до матері да три сини,
три сини вояки, да не 'днакі.
Що 'дин за бідних,
другий за багатих,
а третьому силу свою нігде діть, —
просто бандит.

— Ой, мамо! — каже

Як тільки ясний день погасне,
І ніч покриє божий мир,
І наше лихо трохи засне,
І стихне людський поговір, —
Я йду до берега крутого
І довго там дивлюся я,
Як із-за лісу

Старий дід-сирота, ні дітей, ні дружини,
Мов чернець у скиту посеред України.

Не в скиту він сидить: бо гуде кругом нього
Від зорі до зорі голосів тихих много.

У трудах

Стояв високий Дуб серед долини
І гордовито всюди поглядав.
Сміявся він з тоненької Лозини
І так їй раз сказав:
— Яка химерна ти, нікчемная Лозина!
Твій батько Верболіз

Була собі Галя,
Дівчинонька-краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива, —
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі:
«На те,

«Весна прийшла!
Тепло знайшла!» —
Кричать дівчатка й хлопчики.
«Цвірінь! Цвірінь!
Журбу покинь!» —
Клопочуться горобчики.

Прибіг дідок,
Зліз на горбок —
У хаті

Как птичка, пробудясь весной,
Покинули вы тишь родную
И полетели в край иной
Рассеять душу молодую.
Как за любимою мечтой,
Моя душа летит за вами
И над долиною чужой
Поет

«Глянь на мене, вітрику, чи гарно
               прибралась?
Рано до схід сонечка росою вмивалась,
Є у мене листячко, пахучії квіти,
Чому ж

          І
Я в школі аж у трьох дяків учивсь,
Заким навчивсь читання да писання;
Тогді вже в світ, мов пташеня, пустивсь,
Що пробує широкого літання.
Та, лишенько! В неволі

Питалися хлопці старого Остапа:
«Дідусю наш милий! Скажи, лишень, нам —
Ти в світі нажився, всього надивився
По селах далеких, чужим городам…
З якої причини, відколи ми

Був собі Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Біда і Горщик той розбила;
Жаліли всі, вона не пожаліла, —
На те Біда!
Скрізь її знають — села й города.
Чого вона не

Добрая Муза у мене одна.
Знаєте, діти, що шепче вона,
Вірна, прихильна і давня дружина?
«Отчину жалуй, вважай на добро;
На тобі,

Повільно йшли мовчазні до перону,
Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.

І сутінки мутні, немов солоні,
Десь

По хліб шла дитина — трояндно!
– тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю!
– гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння —

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.

Під гаєм в’ється річенька,
Як скло вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона

Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щасті у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так

Родная скука летняя,
Как дева многолетняя,
     Повсюду шлейф влачит.
На улицах встречается,
В саду, как тень, слоняется
     И на бульваре спит.
Ударит час заведенный

Стоїть ніч темна весняна,
Квітки благоухають,
І серце, збуджене від сна,
Коханнєм знов лякають.

Котра ж з квіток тих запашних
Обійме знов серденько?
Лілеї мусиш

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні.

Заєць має двоє вух.
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.

Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з