Для дітей

Нічко дивна! тобі я корюся.
Геть всі темнії думи сумні!
Не змагаюся вже, не борюся,
Потопаю в сріблястому сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо, –
Лихо

Ще старість не прийшла, а все минуле
не раз мені стає перед очима,
і я дивлюсь так пильно, мов боюся,
що більш мені не прийдеться побачить
того садочка спогадів моїх,
що

Якби мені, мамо, намисто,
То пішла б я завтра на місто,
А на місті, мамо, на місті
Грає, мамо, музика троїста.
А дівчата з парубками
Лицяються. Мамо! Мамо!
Безталанна

Сім струн

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пізній бо час.

Любо ти спатимеш,
Поки не

Бiля метро “Хрещатик”
щоранку зупиняється
дитячий вiзок.
Двiрничка вибирає з чавунних урн
накиданий мотлох —
старi газети, ганчiр’я,
коробки з-пiд сiрникiв,

Ти не лукавила зо мною;
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала; ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До пьяного дяка в науку.
„Учися, серденько:

Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.

За горою блискавиці,
а в долині нашій темно.
У затоці чорні води
плещуться таємно.

Блискавиця в небі лине,
а в затоці потопає,
в чорний гріб вода

Колись давно в далекій стороні
Була війна страшна і незвичайна:
Те лихо звалось білою війною.
Без гасел бойових, без гучної музики,
Без грімких вистрілів, без ясних

“Мамо! мамо! — кличе Йван,
Хлопчик, може, шести літ. —
Подивіться, подивіть,
Маю дзіньо, галаган!”

“Де ж ти, синку, теє взяв?
Чом ти, синку, так дрижиш?
Боже, босий десь

Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!

Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про

До моря сліз, під тиском пересудів
Пролитих, і моя вплила краплина;
До храму людських змагань, праць і трудів,
Чень, і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплений сльозами

Тихо-мирно Володимир,
Свого віку доживав,
Піклувавсь своїм народом,
Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі.
А багатство і добро
Все несе й несе у Київ
На човнах

І
Радосте, небесна іскро!
     В райську церківцю твою,
Ніби крильми, линем бистро
     У гарячому хмелю:
Ти однаково чаруєш
     І, мов сем’ю, єдиниш
Всіх, у кого дух

Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі

Не боюсь я ні бога, ні біса,
Маю серця гіпотеку чисту;
Не боюся я й вовка із ліса,
Хоч не маю стрілецького хисту.

Не боюсь я царів-держилюдів,
Хоч у них є солдати й гармати;

“Добридень, дідусю! Іди, йди, не бійся.
Нас дома тройко тут: порожня світлиця.
     Вгорі паньматуся свої молитви
В старому часловці гортає-читає,
А тато з драбами вовки десь

Вночі його кусали блохи,
а те,
що половина людей земної кулі
досі ще стогне під гнітом капіталізму
не давало йому змоги
склепіти очей.

1971 рік
Збірка “Веселий

Дівчина
довгошия, мов сарна,
несла яйця
у червоному фартушку
I заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли
похмурі люди
люди,
даючи їй
дорогу.

1971

З усіх солодких, любих слів,
які я чув із твоїх уст,
одно лишилося мені
і, наче срібний дзвоник той,
і досі в серці гомонить —
одно маленьке словечко:

Слухай!

Коло