Для дітей

За шибами туркочуть голуби
і горобці виспівують щасливі,
перегуки і гамори грайливі
все хлюпають об шиби, мов прибій,
так дивно відгороджений вікном
і зависоким муром. Синь

Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.

Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.

Благоухають,
Землю

До моря сліз, під тиском пересудів
Пролитих, і моя вплила краплина;
До храму людських змагань, праць і трудів,
Чень, і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплений сльозами

Подолай себе, грішнику,
Правили вихователі,
Шмагаючи йому спину
канчуками
I бідолашний не витримав
добре натужився
і посунувся з себе
поминаючи грішну плоть
Відбігши на

Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!

Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про

Говорить вість, що перша в раю Єва
Згрішила пізнанням добра і зла,
Вкусивши плід з заказаного древа,
І плоду того мужеві дала.

Хто хоче, може вірить тому,
Та тут же й

З усіх солодких, любих слів,
які я чув із твоїх уст,
одно лишилося мені
і, наче срібний дзвоник той,
і досі в серці гомонить —
одно маленьке словечко:

Слухай!

Коло

Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі

Среди степи необозримой
Растет, красуяся, цветок,
Не видит он семьи родимой,
Тоскует в поле, одинок.

Никто его не приласкает,
Никто его там не польет;
Он с грустью в поле

А я у гай ходила
по квітку ось яку
а там дерева люлі
і все отак зозулі
ку
ку

Я зайчика зустріла
дрімав він на горбку
була б його спіймала
зозуля ізлякала

          І
Я в школі аж у трьох дяків учивсь,
Заким навчивсь читання да писання;
Тогді вже в світ, мов пташеня, пустивсь,
Що пробує широкого літання.
Та, лишенько! В неволі

По хліб шла дитина — трояндно!
– тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю!
– гей, стійте! знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння —

Десь там, не в нашій стороні,
Під височенною горою,
Серед діброви в гущині
Вечірньою добою,
Поївши добре, Лев лежав
І гордовито поглядав.
Здоровий сам, кудлата

Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на

Стоїть ніч темна весняна,
Квітки благоухають,
І серце, збуджене від сна,
Коханнєм знов лякають.

Котра ж з квіток тих запашних
Обійме знов серденько?
Лілеї мусиш

Обридло Жабам, як на гріх,
В болоті жити самостайно;
Ніхто їх не чіпав, дурних,
Жили та гралися звичайно…
Так ні, ще треба би не так,
І стали радить: — Квак та квак!
Чом

Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте,

Как птичка, пробудясь весной,
Покинули вы тишь родную
И полетели в край иной
Рассеять душу молодую.
Как за любимою мечтой,
Моя душа летит за вами
И над долиною чужой
Поет

— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.

Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок

Родная скука летняя,
Как дева многолетняя,
     Повсюду шлейф влачит.
На улицах встречается,
В саду, как тень, слоняется
     И на бульваре спит.
Ударит час заведенный