Для дітей

Я злий на цілий світ –
Мене подряпав кіт.
Один тепер гуляю.
З котом не розмовляю.

А котик вибачається:
Мурчить та намагається
У очі подивитися…
Ну, як на нього

Загула зима вітрами –
Теплій осені кінець.
До віконця, як до мами,
Притулився горобець.

Притулився і зігрівся
Від домашнього тепла.
На калині сніг іскрився,
Гучно

– Вадик весело гука:
«Я знайшов в траві жука!»
Жук собі гуде: «Агов!
Я тут хлопчика знайшов!»

В нашій хаті суєта –
Ми купаємо кота:
Тато, мама, я, дідусь,
Дві бабусі, брат Петрусь.

Котик дивиться вороже
Та пручається, як може.
День купальний нелегкий:
Усі

Дощ на світанку стих, але за мить
він перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить…

Усе — як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що

Іде дорогою Барбос
Десь після вечері
І на спині, аж упрів,
Тягне вхідні двері.
— Гей, друзяко, схаменись! —
Кіт кричить з паркана. —
Таке робиться хіба
Зопалу чи

Озвались дзвони –
Коляда іде!
Малих колядників
З колядками веде.

Різдвяна зіронька
На небі спалахнула,
Мов Божа Мати
Дітям посміхнулась.

В святій

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у

Грає одуд у дуду,
У дуду.
З ним розмову
Поведу, поведу:

Дуда-дуда, дударику, —
Не мовчи, не мовчи,
В дудку грати-вигравати
Научи, научи!

Я заграю

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.

Може, тому, що божевільний забагато
розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не
хотіли,
а привид

Мушлею йому споконвіку
хотілося ліпитися до дна корабля

Він ставав мушлею і ліпився дуже щільно
що вже й не відірвеш було

І ніхто йому не сказав що він не мушля
а корабель

Викрали моє ім’я
(не штани ж – можна і без нього жити!)
І тепер мене звуть
той, у кого ім’я викрадено.
Я вмію сіяти і мурувати білі стіни,
і коли я посію, то всі дізнаються, що

Мати утопче стежку, на базар ходячи,
виносить же того молока,
щоб було з чого донечці одягання справити,
аж поки одного дня
донька не вріже косу, щоб заспокоїти матір:
“Мамо, я

Ой брате ти мій, Андрію –
сопілка засмучених слів –
ми здійснимо нашу мрію
у шумі зеленім гаїв:

під вільхою, чи під вербою,
в краю, де родився і зріс,
ми викопаємо з

я шаную усе що сказано
ти цінуєш усе промовчане
так вже є відколи не разом ми
так напевно вже нам наврочено
напророчено напартачено
наплановано і накаркано
так багато вже

моя барселона волога й солона
і лоно її золоте
і вабить і жалить і пражить і смалить
і жалю не має на те
слова її пісні — з імен футболістів
мелодія — свисту

І так все серйозно що просто капець
прожекти двіжухи і терки і мутки
немов би у цьому є якийсь сенс
чи задум господній у цьому присутній

а в задумі було – живи і плодись
а в

Ти стіна?
я в тобі пробиваю вікно
ти вікно?
я твої розбиваю шиби
ти кришталь а не скло?
а мені все одно –
будь хоч димом
хоч дивом
хоч птахом
хоч рибою
ти

В саду розмножились берези нерухомі
безрукі — сполонили вітер і птахів що в нім
вкрай розмотали стежку що вела тебе до нас
(чи відшукаємо себе між ними?) не журись!
хай кожна з

Позолочені дощі
Скаляться
Фальшивими
Імператорами
Обіцянок.
Карбовані
Скупі крихти
Видзьобують
Здичавілі
Поля.
Заводи
Посміхаються
Роздрібнено
І