Для дітей

Коло діброви
Пасуться корови.
Побіля річки
Пасуться телички.
На оболоні
Пасуться коні.
А в небі хмари,
Немов отари.

Льодохід, льодохід,
На крижині плава кіт.
Не до сміху нам,
Атож,
Розумієм: кіт — не морж.
Ми багорчика берем,
Рятувать кота ідем.

Кіт Василь
Варив кисіль.

Зайчик Степанчик
Наливав у жбанчик.

А лисичка-тітка
Роздавала діткам.

— Добрий день! — Сказали коні.
— Добрий день! — Сказали поні.
— Де були? — Спитали коні.
— В дитсадку,— Сказали поні.

— Де були? —
Спитали коні.
— В дитсадку, —
Сказали

Українська писанка,
Як дитяча пісенька,
Як бабусина казка,
Як матусина ласка.

Сяду собі скраєчку
І розмалюю яєчко.
Хрестик, зоря, віконце –
І стане воно, мов сонце.

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат
Заколоси хоч клаптичок єдиний —
Вона відплатить синові стократ.

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе

Не сарказм закрасен,
А так само маска та —
Масам.
А за мого богомаза —
Оксамитово ти, маско, –
Уса пса та Спасу.

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.

Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо

Спасителем чи сином необнятим
у Чорнім лісі приспані вітри?
Я знаю, моя мила, ти була там.
Це ти тоді промовила: умри.

Вже вкотре ліс багряну вберю скине!
Хтось уві сні

Стараєшся для них. Тож не спіткнись на римі.
Вони простять усе, а спотикнешся – ні.
Вони такі свої. Вони такі ранимі.
І найрідніші в рідній стороні.

Ти знаєш їх порив, гірку

Тут ліс повалений лежав,
гіллям трупіни прикривав
немовби сам себе чімхав
і падав, де стояв.

Тоді настала тут весна,
змагались води і вітри,
і в сонці зблиснула

– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього?
– Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.

– Хто його, мамо, зіткав?
Звідки воскОвії плити?
– Сину, це з жовтих

Якщо в дальньому зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.

Невже в тому лісі не стріляють
і не перев’язують

Було ще вчора — тихою водою.
Сьогодні, мов сказилось, греблі рве!
Руїну залишає за собою!
Ненависний! Я ж не люблю тебе!

За берегом обвалюється берег,
У чорториях множаться

В п’ятницю
Народився,
В п’ятницю…
Казали люди:
П’яницею буде.
Лякались мама:
Чи ж то насправді?
В п’ятницю
Народився,
В п’ятницю…
П’ять

Віддала тобі душу і тіло
Так довірливо, так охоче,
То чому ж серед темної ночі
Моє серце так сильно боліло?

Віддала тобі й серце дівоче,
Так поривчасто, нетерпляче,
То за

Чекали зиму світлу, сніжно-білу,
Відречення від погані і зла.
Орда граків на місто налетіла
і чорним, чорним небо облягла.

Зима хирлява, ніби від хвороби.
Немає ні морозів,

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.

Приспів:
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір

Прислухаюсь,
як спить мій син,
щось до світу шепоче він,
прислухаюсь.
Чую сон і зітхання його,
а в дитячому серці вогонь…
Прислухаюсь,
мов до сонця, що в травах

Ялинонька стрункесенька,
Зелена, мов весна,
Із лісу вийшла темного
Й стоїть собі одна.

– Куди це ти зібралася? –
Питається лісник.
– До діточок, – промовила. –
Новий