Для дітей

Тихо, тихо сніг іде,
Білий сніг, лапатий:
Ми у двір скоріш підем,
Візьмемо лопати.

Ми прокинем зранку
Стежку біля ґанку,
Вийде мама з хати
І почне питати:
— Хто ж

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих…
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх…

Життя – щасливе відчуття,
щасливе від життя.
А як зібрався в небуття –
не пнися власним “я”.

Чекай на анґелів – вони
протиснуться в думки,
а мовні

Наш Чуба́нь такий чубатий!
Ну, такий уже чубатий!!
Ну, такий-такий чубатий!!!
Що, бувало, буде спати –
а в цей час з його кімнати
від кімнати до кімнати,
від кімнати до

Пшениці шумлять довкола —
Колос колосу співа.
На колгоспнім нашім полі
Почалися вже жнива.

Йдуть комбайни «Колос», «Нива»
Зблизька я стою й дивлюсь.
А за старшого над

Сьогодні малята
Копають грядки:
Уперше в житті
Вони садять квітки.
Від того й усмішка
У них на лиці.
І сонце вітає малих:
— Молодці!

Наш садочок відкривав
На травневе свято
Сам колгоспний голова —
Василинчин тато.

…Увійшли до зали ми:
Гарно — й не сказати!
На підлозі килими
І рояль, щоб

З ясним поглядом очей,
Лагідної вдачі
Входить вранці до дітей
У садок дитячий
Наша вихователька,
Люба вихователька!
В сарафані у новім,
Кофточка строката,
Так

Ти – поте́ря.
Ти – тетеря.
Ти не смислиш.
Прешся в двері.
Набридаєш вічно
зично і мімічно.
Лізеш, наче крокодил,
на маленький мій поді́л.

Їдьмо, мамо, туди, на той бік –
я собі там коня пристеріг…

Там на тій стороні, за туманом,
ходять коні сумні, як в омані,
білі коні, як дим, як сметана,
виїдають дірки із

Понавизбирує цитат
моя любов у твій підручник,
душа напише реферат
про те, який з Амура лучник!

А на високому вікні
ту мить, коли ввійду на іспит,
розтануть вірші

Ти на підносі принесла мені – любов.
Готуєш добре.
Я з’їв її.
Тепер от кістку з горла
ніяк не витягну.
У хрипах захлинаюсь.
Як ти могла?!
Зуміла…

На підносі
ти

Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
насміха́єшся в по́зирах війок різких
і заморгуєш сльози,

Хай грішний я вартую спрагу слів,
розкуту плоть твоїм невчасним тілом,
хай пахнуть ладаном уривки наших снів,
які вмиває ранок чорним милом.
Хай певно знатиму, що лиш така

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за

Два ключі на пам’ять, без яких
не буває ні зими, ні літа.
Каруселька диптихів моїх,
де твою тривогу за́́вжди вбито!

Дві ціни, і на одне́ і те́ ж,
ті, що ти і я так ріжно

Знову залишаю
мій маленький острів.
Знову вирушаю
у космічний простір.
Корабель – на старті.
Двигуни – в роботі.
Капітан – на варті.
Всі пілоти – в поті!

Десять,

Я тобі натякав,
що любові немає.
А ти не така –
ти чекаєш трамваю.

А трамваю нема,
він пішов ще учора.
То ти хочеш сама,
щоб любов я

А ти ж мною шила,
шила-вишивала
мережані рушники,
лєнти й покривала.

Потім з світу зжи́ла,
жила-виживала.
Дала в руки клумаки
і скибочку сала.

Я пішов по