Для дітей

Лесенько!
З березневим святом, донечко!

Хай тебе цілує сонечко
І любовно зігріва,
А вітри недобрих намірів
Щезнуть у пташинім гаморі
І пісень в сімейнім таборі
Хай

Абстрактне поняття
Абстрактну й любов породило:
Ми любимо північ, і південь,
І захід, і схід,
Були б тільки хліб і до хліба,
Та цукор і мило,
Та чарка під вечір,
А краще

Дід був до діла вдатний:
Цілісіньку божу днину
Старанно, ніби дятел,
Обстукував деревину,
Цілісіньку божу днину
Обстукував деревину.

Стуки ті, перестуки
Снились мені

Як гарно яблунька розквітла!
І стало в світі більше світла,
Тепла, і радості, й пісень,
І красивішим став наш день.

Стоїть красуня України –
Дощу краплини, мов перлини,

Вилітала голубонька
Із гаю густого;
Сумувала, нарікала
На свого милого.

Не нарікай, не журися,
Голубонько біла,
Що з тобою лиха доля
Його розлучила.

Не

“… тільки видно хрести;
Туди мені любо-мило оченьками звести”.

Оп’ять спориш став вигон укривати,
Оп’ять діждались весняних святок;
Оп’ять ідуть заквічені дівчата
Тулятись в

У густому гаю, на березоньці,
Звила гніздечко голубонька-горлиця,
Із маленькими дитятками,
З сивенькими глуб’ятками.
Стала вона ранком діти годувати;
Став вітер березу

По небу блакитному
Хмарочка плине;
Спитай її, брате,
Куди вона плине?
Чи так собі вільно
По небу гуляє,
Чи хмарочку-пару,
Невдаха, шукає.
Все небо синіє;
Одна

Тиждень книжки! — зазвучало
Серед міста, як сигнал.
За годину місто стало
Як один читальний зал.
Всі читають урочисто —
І безвусі, й вусачі.
Скільки мешканців у

Наш Левко, як той солдат,
не лякається нічого,
ні кози, ні козенят,
ні кота старого,
ні упертого цапка,
ні ворони, ні шпака,
ні вівці кудлатої,
ні змії хвостатої,
ні

Баба й дідо, мама й тато,
одягнувшись, як на свято,
всі по черзі в школу ходять,
букваря за руку водять!
Так проходять дні за днями:
сьомий ранок — черга мами!…
Хтось

Портрети малювали
малята-дошкільнята.
Ніхто в співавтори
не брав собі ні брата,
ні старшої сестри.
Самі намалювали,
на виставку прислали.
Тому кажу зарання:
чекає

Яке ім’я розкішне — Люба, —
любов, любисток любих губ.
Он кличуть Любу: «Любо люба!» —
а кличе той, хто Любі люб.

Яка то розкіш — Люба люба
сьогодні, як позаторік.
Не буде

– Чого ти, коненьку, мій конику хижий,
Невесело, смутно стоїш?
Я тебе кохаю, вівса підсипаю,
А ти на мене й не глядиш!

Веду до водиці, к холодній криниці,
А ти засопеш та й

Долі своєї я не кляну –
бути луною, будить луну.

Віршиком був я рунних полів –
гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня – посестра, степ – побратим, –
вольная воля трьом нам

Через голку море зойку:
хто приніс до школи голку?!

Голка в кого? Де вона?
Покарати пустуна!
Геть зі школи!
щоб не смів
заявлятись без батьків!

Дітям голка ні до

Сміху, а крику! Сміху, а крику!
Охи і ахи, вереск і крик
у лісі збили птахів з пантелику:
цирк на колесах! приїхав цирк!

Боксери вже б’ються, клоун сміється,
гримаси

— Шпаки на колесах. Дорогу шпакам!
Як мати, прошу у тривозі
усіх перестрічних від імені мам:

— Увага! Шпаки вже в дорозі.

— Чи конче потрібні колеса шпакам? —
бурчать на

— Вставай,— кажу,—ледащо!
А він питає:

— Нащо
вставати і вмиватись,
і їсти, і вдягатись?
О, мамою для нього,
для ледаря такого
я б не хотіла бути.

Встає він,

В гуски Пані є всі дані,
щоб літати, а вона
в білій сукні у ковбані
копошиться дотемна.

Я підходжу до ковбані
і кажу до гуски Пані:

— Паню, птаха ти чи ні?
Дай-но