Для Діда Мороза

Подражаніє

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе господь

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі…
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її, і

У темряві таємній серед ночі
До мене часто гість непевний приліта,
Він поглядом жахає і віта,
Мов зірка Марс кривава, сяють очі.

Всміхається мені страшний

Хто дасть моїм очам потоки сліз?
Ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний,
а туга щонайглибша має литись
гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може
розтати від проміння

Чорна-чорна та глибока ніч –
(Є такі тут погляди жіночі) –
Вітер мчить шалено із півночі,
Мов тікає від погоні пріч.

Розігрівся щось вітрець мій

На спомин про Дорнбах під Віднем
та про генерала Дубельта і графа Орлова

         ЗАСПІВ ДО ДУМИ
         І
Відрадощі жизні, кому ви судились?
Чи тим, що в високих

   І
Цілуються з тобою всі, ліліє,
Хто світ побачив у твоїй ограді, –
Метелики легкі, жуки важкії,
Піддаючися красоти принаді.
Я ж, мов чужий в принаднім

Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.

Міліонам треба світла, волі,
Треба вміти, як їх

Виступаєш ти чемно, порядно
І говориш розумно і складно,
І лице твоє гарне та ясне —
Заглядиться дівча не одно, —
Та мене щось відтручує власне,
І смутить, і тривожить

Що це в Києві за гомін,
Звідки крики, галас, сміх
І куди оце кияни
Тягнуть ідолів своїх?

Ось Стрибога порубали,
Там Дажбог стоїть без ніг,
Там і огні горить

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І

З укритого гнізда в скалистій десь щілині
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині —
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,
Облетить світ, і аж о неба звід опреться,
І

Все говорят, что бледен я,
          Что скоро постарел,
Что прежней нет веселости,
          Что ус мой поседел.

Да, я старик не вовремя…
          Уж все мое

Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.

Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться

Не славте кобзаря словами золотими,
Повісьте ви над ним його тридцятиструнну,
Нехай між липами пахущими, густими
Із вітерцем веде розмову тиходумну,
Нехай Еол її тихесенько

У полі тихому жив у норі Хом’як;
На самоті скучав він, неборак!
Подивиться кругом — багато поля
Комусь дала щаслива доля;
І глянуть весело, і любо походить,
Не те що у норі

Порожні мчать автомобілі —
ні водія, ані керма,
ані душі в порожнім тілі —
ні тобі власної! — нема.

Дороги в’юняться лякливо,
сховавши голови в хвости,
їх затискає

Докотилася до кума новина,
Що вино робити можна з кавуна.
Кум — страшенно нетерплячий чоловік.
Він негайно ж кавуняру приволік.
Вставив трубку з очерету «під ребро»,
Пачку

Зле подумай, — то лукавий
Мов за руку поведе.

Недалеко від Полтави,
Де широкими гіллями
Ліс над Ворсклою гуде, —
З предка, з діда хуторами
Незавидний жив козак.