Для Діда Мороза

Докотилася до кума новина,
Що вино робити можна з кавуна.
Кум — страшенно нетерплячий чоловік.
Він негайно ж кавуняру приволік.
Вставив трубку з очерету «під ребро»,
Пачку

Зле подумай, — то лукавий
Мов за руку поведе.

Недалеко від Полтави,
Де широкими гіллями
Ліс над Ворсклою гуде, —
З предка, з діда хуторами
Незавидний жив козак.

Чи журавки
ячать,
Чи гудок загучав –
Щось кигиче чи тужить
чаїно?
Я на берег
примчав…
Та пустельний
причал,
Та холодний
причал,
Мов

Від Дубовки до Сосновки
Кілометрів тридцять два.
Цим шляхом в “командировки”
Їздить взимку і в жнива
Голова.

Як не мчить він по бруковці
(Чи в один, чи в другий бік) —

Три машини біля двору різко зупинилися.
Із машин мужчини вийшли, дідові вклонилися,
Привітались та й питають:
— Як ви поживаєте?
Заглядаєте до клубу? У кіно буваєте?
— Та

В сірій ватянці дідок вліз у електричку.
Під рукою він тримав торбу невеличку.
Почепивши свій багаж на гачок червоний,
Він на лавочку присів, стомлений і сонний
Раптом торба —

На стіні картина. Рама золота.
Пишуть до султана козаки листа.
Жити цій картині тисячу століть!
Перед нею жевжик згорблений стоїть
І бурчить сердито: — Допотопний стиль.
Час

Синя фарба на ньому зітерлась давно.
На сосновому деці простенький гачок…
Де 6 не їздив і жив, при мені все одно —
Мій супутник і Друг, сундучок-старичок.

Ні за які дари не

Міліція «Запорожця»
На шляху спинила
І покликала до себе
Дядька-здоровила.
Дали дихнуть у пробірку —
Не п’яний неначе.
— А чого ж машина ваша
По дорозі скаче?
Ви

Нас у школі учили про різне:
Про найглибші на світі моря,
Про найдальші на світі країни,
Про найвищі вершини гірські…

За науку скажу я спасибі,
Та про гори не все там

Отак воно усе й пішло,
Що на початку було Слово,
Тоді на світ з’явилась Мова,
Назвімо третім – Джерело.

Ви не дивуйтесь!
Все, як треба,
Була такою воля Неба:
Сам Бог

Отак воно усе й пішло,
Що на початку було Слово,
Тоді на світ з’явилась Мова,
Назвімо третім – Джерело.

Ви не дивуйтесь!
Все, як треба,
Була такою воля Неба:
Сам Бог

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір…
— Тягарем минулі віки
На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
Чуло серце тебе

Ці нічні голоси —
ці закинуті в моторош митарі —
комірчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськім гармидері —
і на вбогу свічу

Чи думав він, що час мине,
безмежний і безмірний,
і прийде він, наш Кеміне*,
всміхнеться й скаже:
— Кеміне, я ваш слуга покірний!
Носив старенький він кожух,
на ньому

Скіфи, гуни – вимерлі епохи,
Все земля сховала в глибині,
Тільки форми зовнішні –
розкопки
Крізь віки показують мені.
Прагнули. Надіялися. Снили.
А який фінал всьому –

1
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих

Пісні полеві: вицвілі, рясні,
відрадо днів розсміяно-бурхливих;
несу поему рідної землі
і бачу — будуть жнива.

Ой будуть душі і серця щасливі,
бо щастя наше в травах і

Пісне! Велична, рідна Пісне!
В Тобі є все: і древня наша слава,
Володимира хист і мудрість Ярослава,
І наших прабатьків ворогування злісне.
І Богдана розвага, і Богуна

Гей ти, степ широколаний,
Мій килиме сріблотканий!
Розпростерся ти широко,
Що не скине й орле око
Твоє займище безкрає!

Гей, повідай-бо, мій краю,
Де краса твоя