Для Діда Мороза

На декаду в Ташкент з України
прилетіли і старші майстри,
і з молодшої їхньої зміни
два поети: обидва — Дмитри.

Заповняють картки в готелі,
аж підходить дівча:— Я — Зухра, —

Коли, бува, в борінні за життя,
Зневірений неправдою людською,
Бажаю я й жахаюсь небуття
Під тяжкою смертельною нудьгою, –
Тоді іду помарить край ставка,
Де лагода та сяєво

Гей ти, степ широколаний,
Мій килиме сріблотканий!
Розпростерся ти широко,
Що не скине й орле око
Твоє займище безкрає!

Гей, повідай-бо, мій краю,
Де краса твоя

Пісне! Велична, рідна Пісне!
В Тобі є все: і древня наша слава,
Володимира хист і мудрість Ярослава,
І наших прабатьків ворогування злісне.
І Богдана розвага, і Богуна

Раз топився грубий лях,
Став репетувати, —
Мужик один і побіг
Пана рятувати.

За чуприну ухопив,
З води витягає,
Пан дякує мужику,
Грошей добуває…

Аж надходить

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав —
Ведуть дружки і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

Ідуть за ними гості,
На калиновім

Бухта зачовнена й жвава.
Катери воду січуть.
Чуть
Як стогнуть сирени і давлять.

Шумують гвинти у вирах.
Бухта ворушиться прудко.
Хутко
Підіймуть над рейдом сокири.

Собаки брешуть; я прочнувся:
Знадвору шемріт доліта…
Хотів озватись, та й запнувся…
Оце, крий господи, слята! [1]

У хату сунеться добродій,
Синемундирний, [2] як мара,
А

В простори смутно-голубі степів
Злетіла ластівок миглива хмара,
Берези подих свіжий зеленів
Над тінню темною вогкого яра.

Нащо шукати вічно зайвих слів,
Аби сказати: ласка

І
Плазують чорнії сумніви,
Розбийся ж, хмаро навісна!
Нехай цвіте весна,
нехай гуркочуть зливи,
нехай напружені тятиви
влучають в морок стріли-гніви!

Сумніви геть –

Слово «повстання» таємне
Чув я, як в тирсі давно
Вечір збентежений темний
Скиглив повстання зерном.

В грудях моїх зростала
Хвиля бурхлива — живець,
Подих скорботи

На мінори розсипалась мряка,
І летить з осики лист,
Але серце моє не заклякло,
Не замовкло, бо я — комуніст.

І іду я дорогою, вітром,
На долоні у мене зоря,
Завтра маю

А сонце ще стояло проти скелі,
Мов думало: чи далі йти донизу,
Чи серед вересу, на моховій постелі,
Росою окропить свою багряну ризу?
Подумало й пішло, лишило спогадання
Про

Ось і рік проволік,
Перед смертю утік!
Ой то лихо, ой то горе,
що від тої сухомори
ще ніхто не втік!

На захід напрямки простерті,
Стрясає землю бог війни.
Клянусь тобі, що в сорок третім
Повернуться твої сини.
В осінній день, а то й раніше,
Прилине в київське село
Весна —

П.Тичині

Ой стара бабуся — дев’яносто.
Нажилась на світі, що й казати.
Не так нажилась, як наробилась —
рук і ніг не чує на негоду.
Цілі дні лежить без руху, водить

Не ходіте вовік по моїх ви стопах.
В нас немає законів. Лиш вервечка оказій.
Я світами пропах. Але я не запах
Ані кров’ю америк, ні європ, ані азій.
Мене звали жінки на діла, що

У Лавру в печери я тричі ходив,
блукав там самітний з півднини
та в бога прощення благав за мої
тяжкі редакторські провини.

Ах, боже, редактором бути у нас
і не согрішити —

Він ще у гробі… Я цеє знаю:
ніхто й ніколи його не збудить…
А віра шепче: “Гаю, мій гаю”.
Він мусить встати й простити злуду.

Зеленим краєм ризи прикриє
і під акорди твойого

Не умирає слава Морозенка,
І Гонта кличе хлопців на борню, –
То на віків неорану стерню
Лягає пісні свіжа борозенка.

І, мов зело, із неї пророста
Велика туга й радощі