Богдан Рубчак

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,

1
Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.

Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо

Жовтень, наче хмурий гусит, —
зіллям пахне вицвілий плащ.
Крок його по бруках хрустить,
вітром рветься пола.

Він, пустельник і мораліст,
жовчю пише сухий трактат
проти

А все-таки ти — тільки корч гістéрії,
Кліо. Злива на камінних плитах,
хвилинний скорпіон на сталактитах —
анналах абсолютної історії.

Твій монумент, оклепаний, оплаканий,

В коконах ікон заклякли вікна,
і в сукні всеношних сонні стегна.
Різноколірові миті квітня
в зóлоті старих мозаїк стигнуть.

На безликий клен упали руки,
замість спати в

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижать.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,

(З Роберта Блая)

Цей новий сніг наче говорить про дівчат
В легкому убранні, тканому із золота,
Так, як старий сніг шептатиме
Про французьких сторожих.

Це нове

Від безміру глухого світу
оборони, моя розквітла!
(Б. І. Антонич)

Мережу я спорудив на межі,
куди вимови вже не досягають:
крізь різьблені щілини просякають

1.
Осінь, наче в’юнка кокетка
з далеких днів,
що в протертім портреті предка,
на чарки дні

бачить очі палкі, протлілі,
і чує жаль,
і колише в закляклім тілі
свій

Він просить перед дзеркалом: “Прости!”
І знову — стрімголов до книгозбірні:
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,

Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м’язі серця блискавки поміту
карбують нам залізні королі.

Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного

Колись мій час на мене віяв братом,
весною, що тулилася до мене, —
усе в мені знемовлене, зелене,
мої завиті тайни виявляти.

Тепер мій час на мене кряче круком,
завихром

Я пережив наш життєдайний гріх,
ту нашу гру, квітневу та осінню.
А ти приходиш і відходиш тінню,
неначе лицедії снів моїх.

Є в мене вже новий “Театр утіх”
в старім будинку,

Це тут були гроби моїх унуків,
де ми з тобою, мила, лежимо,
а я тобі — любовник молодий.

У синіх сумерках середньовіччя
коханій я показував траву:
вона росте з дітей моїх

В кімнаті ста люстер, самозакоханий,
гарно викривленим я бачу себе. І тільки
в сірому саді мурів, на поверхні мурів, мій відблиск
мене не може зрадити ніколи.

Часто я одягаю

Імпровізація

І знову години.

Я лежу у високих сухих шуварах самоти.
Я лежу в очах юнаків, що молодими померли,
і в шпальтах старих пожовтілих журналів,
і в

1.
Мій ум сьогодні порожній, і не знаю жадної пісні.
Вітер мевами крутить, мов клаптями старих газет
у мертвій сірості неба
над гнило зеленою водою.

Позбулось значення небо

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною

В сні неспокійнім, скажи, кого ти шукав?
Якого спокійного дня, чиєї руки?
Якої блакиті, яких благодійних трав,
яких богодайних слів, що їх не дали роки?

Брати досягають корон і

Поема-ґротеск, написана під враженням середньовічних ґобеленів у музеї “Манастирі” в Нью-Йорку.

1. ОДНОРІГ БІЛЯ ФОНТАНУ

Кінь, чи козел, чи анциболот
у