Богдан Рубчак

Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця
— два відображення його обличчя —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою,
і п’ють його

1
В подиві брови зводиш. Ти не віриш устам моїм.
Деревом він прокляв би мене або крислатим кущем:
я зронила би ягід червоне сузір’я в долоні тобі.
Ти спрагу гарячки згасив би,

(З Еудженіо Монтале)

Цього обличчя, ножиці, не тніть,
єдиного, у пам’яті спустошеній.
Заслуханого, чистого лиця не закленіть
у безконечність млисту.

Надходять

Потвори на ходулях. Блискучі чучела
із бронзи. В бровах кров запечена
порічками. Пусті очиць печери,
і вбивства похітъ наглі зуби шкіритъ.

У вухах їм галактики бринять,
а

Обачно! Не запитаєш нікого,
де починаються межі ці.
Навіть оленя зіркорогого,
ні гадюку, темну наложницю,
ні мухомора, що мружиться
на світлотінні грані,
ні журавля, що

Я пережив наш життєдайний гріх,
ту нашу гру, квітневу та осінню.
А ти приходиш і відходиш тінню,
неначе лицедії снів моїх.

Є в мене вже новий “Театр утіх”
в старім будинку,

Імпровізація

І знову години.

Я лежу у високих сухих шуварах самоти.
Я лежу в очах юнаків, що молодими померли,
і в шпальтах старих пожовтілих журналів,
і в

В сні неспокійнім, скажи, кого ти шукав?
Якого спокійного дня, чиєї руки?
Якої блакиті, яких благодійних трав,
яких богодайних слів, що їх не дали роки?

Брати досягають корон і

(Паріс у Третій пісні)

Столиця поїздами й антенами ніч намацує.
Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі
тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є мій

Втомились плечі від незручних крил,
таких, як на старих дереворитах.
В куточках уст усмішка сибарита
і на сандалях тротуарів пил.

За те, що землю взяв за небосхил,
земля

Я знав його, і болісно було.
Він говорив про зорі, туберози,
вкривав волосся піт туберкульози,
і сині смуги креслили чоло.

Казав, що місяць — чарівний бляхар,
коваль монет,

Корився він по норах і печерах,
та ніжности у камені замало:
старих світів коричневе череп’я
його безсилі стопи протинало.

Блискучі очі стер об голі скелі,
і вже йому нічого

(З В. Г. Мервіна)

Колись товпилися на порозі смертности
Та не були обрані
Немає свободи такої як їхня
Тих що не мають початку

Навіть повітря є їхнім

На човні через ніч перевези
мене, підпитий діду. Берег рання
чекатиме з посухою жадання
і з повінню коханої сльози.

Про острови солодкі не верзи
у стоголосих хащах

1.
Мій ум сьогодні порожній, і не знаю жадної пісні.
Вітер мевами крутить, мов клаптями старих газет
у мертвій сірості неба
над гнило зеленою водою.

Позбулось значення небо

Я знав його, і болісно було.
Він говорив про зорі, туберози,
вкривав волосся піт туберкульози,
і сині смуги креслили чоло.

Казав, що місяць — чарівний бляхар,
коваль монет,

Набридло, знаєш, груднем жати жито
і вижидати винограду в січні, —
тягнутись знову на дебелій притчі
назад у вічність, мов сценічний витязь.

Як марива, щоб слово сторожити, —

Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим, —
та я ні пекар, ані прокурор.

Для мене білий місяць зорі меле.
Я із білків

ЛЮДИ

Мій малий човен
пропливає повз інші :
між нами глибінь.

ЗОРІ

Я відкрив книгу
завжди нових поезій :
читаю

Віршам і снам не вір:
травур, та рев, та вир.
З варив розрив-трави
скроплений кожен вірш.

Зов небезпечних круч,
віри росистий крок
кристалізує кров
в зоряний