Богдан Рубчак

Від безміру глухого світу
оборони, моя розквітла!
(Б. І. Антонич)

Мережу я спорудив на межі,
куди вимови вже не досягають:
крізь різьблені щілини просякають

(З Роберта Блая)

Цей новий сніг наче говорить про дівчат
В легкому убранні, тканому із золота,
Так, як старий сніг шептатиме
Про французьких сторожих.

Це нове

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижать.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,

Набридло, знаєш, груднем жати жито
і вижидати винограду в січні, —
тягнутись знову на дебелій притчі
назад у вічність, мов сценічний витязь.

Як марива, щоб слово сторожити, —

Потвори на ходулях. Блискучі чучела
із бронзи. В бровах кров запечена
порічками. Пусті очиць печери,
і вбивства похітъ наглі зуби шкіритъ.

У вухах їм галактики бринять,
а

Оцей наговорив багато хитрих слів,
оставив тьму дарів, що я їх не просив:
на погляд мій відвертий маску він надів,
мов хутра на ебен богатої краси.

Заразу жаху защепив у кров

В коконах ікон заклякли вікна,
і в сукні всеношних сонні стегна.
Різноколірові миті квітня
в зóлоті старих мозаїк стигнуть.

На безликий клен упали руки,
замість спати в

А все-таки ти — тільки корч гістéрії,
Кліо. Злива на камінних плитах,
хвилинний скорпіон на сталактитах —
анналах абсолютної історії.

Твій монумент, оклепаний, оплаканий,

Жовтень, наче хмурий гусит, —
зіллям пахне вицвілий плащ.
Крок його по бруках хрустить,
вітром рветься пола.

Він, пустельник і мораліст,
жовчю пише сухий трактат
проти

1
Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.

Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо

Холонуть попелом іскри скронь,
зіниці меркнуть і пісня.
Хмарини ж ласку твоїх долонь
з блакиті пам’яті виснять.

Пливти нелегко з днів багажем:
я в море викинув все це.

Ця любов, наче овочі цінні.
Дозрілі, пізні.
Наче ніч, що вібрує в осінній,
в останній пісні.

Цю любов я із вересня виніс
за вдачу птичу
і за очі, що шепотом синім

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,

1.
Криво летять
ратищ іглиці.
З хмари латать
віщиві-птиці.

Чорною гиччю
дими ріжуть обрій.
Хижо кигичуть
птиці недобрі.

2.

З сонця на зорі

Ти — уважно сірий та чорний
чарівник над руками дам.
Віє спальнями пах помад,
а за вікнами міт вечірній,
геометрія променад.

Маестро! Просять заграти!
Хай лоскоче нерви

Втомились плечі від незручних крил,
таких, як на старих дереворитах.
В куточках уст усмішка сибарита
і на сандалях тротуарів пил.

За те, що землю взяв за небосхил,
земля

Треба більшої самоти,
ніж та, що в чотирьох стінах:
треба, щоб в собі ти
назавжди впав на коліна.

Так багато треба прощань
з веснами, з ніжністю, з світом,
щоб торкнути

Фрагменти

Коли я торкаюся твого обличчя,
кінчики пальців моїх відкриваються цвітом яблуні,
а над нами місяць
живе життям святого.

Тоді в мені народжується

Коли то на трьох темних вістрях кровію сплив світ
і дерево пізнало свій закон,
тоді настала тиша й не було вже голубів.

Язвіло небо ямами, сліпе, без голубих своїх очей.

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижить.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,