Богдан Рубчак

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною

М’яко чекає чай,
і взагалі
вечір на наш одчай
зам’яко ліг.

В нашій зимі взамін
століть землі
взяти зірниць близінь
і я б волів.

Краще ж про зір узір
не

(З Еудженіо Монтале)

Цього обличчя, ножиці, не тніть,
єдиного, у пам’яті спустошеній.
Заслуханого, чистого лиця не закленіть
у безконечність млисту.

Надходять

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижать.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,

Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим, —
та я ні пекар, ані прокурор.

Для мене білий місяць зорі меле.
Я із білків

В собі ти знищив рожі кущ дощенту.
Ти вже не є — метелики, нашпилені на плюш.

Душа твоя — паперу білий аркуш,
уважно складений між сторінками
твого ніколи не прочитаного

“Я вимагаю повних прав”, — сказала тінь.
Затріскотів довкола сміх сухих комах,
і кондор прошипів нечистий жарт.

Неповоротливе безсилля спілих книг,
і тлінь покійних днів, і

Пошлю очам твоїм дрімоту,
лишу цілунок на устах,
я сам нестиму ніч, скорботу
і все, що народилось в снах.

Я ніжно покладу на чóло
твоє і сум, і теплий сміх.
Тим часом

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,

Віршам і снам не вір:
травур, та рев, та вир.
З варив розрив-трави
скроплений кожен вірш.

Зов небезпечних круч,
віри росистий крок
кристалізує кров
в зоряний

1
В подиві брови зводиш. Ти не віриш устам моїм.
Деревом він прокляв би мене або крислатим кущем:
я зронила би ягід червоне сузір’я в долоні тобі.
Ти спрагу гарячки згасив би,

Холонуть попелом іскри скронь,
зіниці меркнуть і пісня.
Хмарини ж ласку твоїх долонь
з блакиті пам’яті виснять.

Пливти нелегко з днів багажем:
я в море викинув все це.

Він просить перед дзеркалом: “Прости!”
І знову — стрімголов до книгозбірні:
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,

ЛЮДИ

Мій малий човен
пропливає повз інші :
між нами глибінь.

ЗОРІ

Я відкрив книгу
завжди нових поезій :
читаю

Колами спогади білі
у сіті марив жаских.
Заховані в чорному зіллі,
в’ються вовчі стежки.

Схрещуються на скронях
сліди непрощенних ніг.
На скам’янілих долонях
бачиш

Добра сестро птахів,
дівчино без спогаду,
щоночі дивишся
крізь спів чужих каламуть,
щоранку дивишся
крізь вій золоту погоду,
як у майстернях сердець
приготовляють

Треба більшої самоти,
ніж та, що в чотирьох стінах:
треба, щоб в собі ти
назавжди впав на коліна.

Так багато треба прощань
з веснами, з ніжністю, з світом,
щоб торкнути

Це тут були гроби моїх унуків,
де ми з тобою, мила, лежимо,
а я тобі — любовник молодий.

У синіх сумерках середньовіччя
коханій я показував траву:
вона росте з дітей моїх

В коконах ікон заклякли вікна,
і в сукні всеношних сонні стегна.
Різноколірові миті квітня
в зóлоті старих мозаїк стигнуть.

На безликий клен упали руки,
замість спати в

1
Сьогодні
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу:
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.

Сьогодні
я подумав про дні