Богдан Рубчак

Це тут були гроби моїх унуків,
де ми з тобою, мила, лежимо,
а я тобі — любовник молодий.

У синіх сумерках середньовіччя
коханій я показував траву:
вона росте з дітей моїх

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижить.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,

Жовтень, наче хмурий гусит, —
зіллям пахне вицвілий плащ.
Крок його по бруках хрустить,
вітром рветься пола.

Він, пустельник і мораліст,
жовчю пише сухий трактат
проти

В кімнаті ста люстер, самозакоханий,
гарно викривленим я бачу себе. І тільки
в сірому саді мурів, на поверхні мурів, мій відблиск
мене не може зрадити ніколи.

Часто я одягаю

Колись мій час на мене віяв братом,
весною, що тулилася до мене, —
усе в мені знемовлене, зелене,
мої завиті тайни виявляти.

Тепер мій час на мене кряче круком,
завихром

Імпровізація

І знову години.

Я лежу у високих сухих шуварах самоти.
Я лежу в очах юнаків, що молодими померли,
і в шпальтах старих пожовтілих журналів,
і в

В сні неспокійнім, скажи, кого ти шукав?
Якого спокійного дня, чиєї руки?
Якої блакиті, яких благодійних трав,
яких богодайних слів, що їх не дали роки?

Брати досягають корон і

Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця
— два відображення його обличчя —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою,
і п’ють його

(Паріс у Третій пісні)

Столиця поїздами й антенами ніч намацує.
Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі
тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є мій

1.
Криво летять
ратищ іглиці.
З хмари латать
віщиві-птиці.

Чорною гиччю
дими ріжуть обрій.
Хижо кигичуть
птиці недобрі.

2.

З сонця на зорі

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижать.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,

Він просить перед дзеркалом: “Прости!”
І знову — стрімголов до книгозбірні:
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,

Втомились плечі від незручних крил,
таких, як на старих дереворитах.
В куточках уст усмішка сибарита
і на сандалях тротуарів пил.

За те, що землю взяв за небосхил,
земля

Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м’язі серця блискавки поміту
карбують нам залізні королі.

Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного

Поема-ґротеск, написана під враженням середньовічних ґобеленів у музеї “Манастирі” в Нью-Йорку.

1. ОДНОРІГ БІЛЯ ФОНТАНУ

Кінь, чи козел, чи анциболот
у

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною

Ти — уважно сірий та чорний
чарівник над руками дам.
Віє спальнями пах помад,
а за вікнами міт вечірній,
геометрія променад.

Маестро! Просять заграти!
Хай лоскоче нерви

Від безміру глухого світу
оборони, моя розквітла!
(Б. І. Антонич)

Мережу я спорудив на межі,
куди вимови вже не досягають:
крізь різьблені щілини просякають

1
Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.

Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо

А все-таки ти — тільки корч гістéрії,
Кліо. Злива на камінних плитах,
хвилинний скорпіон на сталактитах —
анналах абсолютної історії.

Твій монумент, оклепаний, оплаканий,