Богдан Рубчак

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною

Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця
— два відображення його обличчя —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою,
і п’ють його

(Паріс у Третій пісні)

Столиця поїздами й антенами ніч намацує.
Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі
тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є мій

Я знав його, і болісно було.
Він говорив про зорі, туберози,
вкривав волосся піт туберкульози,
і сині смуги креслили чоло.

Казав, що місяць — чарівний бляхар,
коваль монет,

Це тут були гроби моїх унуків,
де ми з тобою, мила, лежимо,
а я тобі — любовник молодий.

У синіх сумерках середньовіччя
коханій я показував траву:
вона росте з дітей моїх

1
Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.

Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо

Корився він по норах і печерах,
та ніжности у камені замало:
старих світів коричневе череп’я
його безсилі стопи протинало.

Блискучі очі стер об голі скелі,
і вже йому нічого

Відношень дивних я знавець тонкий —
монаших шпетних змов у срібних горах
і слів, що ти проговорила вчора,
кладучи на полицю тарілки.

Двозначний погляд, стримано палкий,
твоя

Він просить перед дзеркалом: “Прости!”
І знову — стрімголов до книгозбірні:
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,

Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим, —
та я ні пекар, ані прокурор.

Для мене білий місяць зорі меле.
Я із білків

Колами спогади білі
у сіті марив жаских.
Заховані в чорному зіллі,
в’ються вовчі стежки.

Схрещуються на скронях
сліди непрощенних ніг.
На скам’янілих долонях
бачиш

1
Сьогодні
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу:
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.

Сьогодні
я подумав про дні

Віршам і снам не вір:
травур, та рев, та вир.
З варив розрив-трави
скроплений кожен вірш.

Зов небезпечних круч,
віри росистий крок
кристалізує кров
в зоряний

1
В подиві брови зводиш. Ти не віриш устам моїм.
Деревом він прокляв би мене або крислатим кущем:
я зронила би ягід червоне сузір’я в долоні тобі.
Ти спрагу гарячки згасив би,

(З Еудженіо Монтале)

Цього обличчя, ножиці, не тніть,
єдиного, у пам’яті спустошеній.
Заслуханого, чистого лиця не закленіть
у безконечність млисту.

Надходять

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижать.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,

Втомились плечі від незручних крил,
таких, як на старих дереворитах.
В куточках уст усмішка сибарита
і на сандалях тротуарів пил.

За те, що землю взяв за небосхил,
земля

М’яко чекає чай,
і взагалі
вечір на наш одчай
зам’яко ліг.

В нашій зимі взамін
століть землі
взяти зірниць близінь
і я б волів.

Краще ж про зір узір
не

ЛЮДИ

Мій малий човен
пропливає повз інші :
між нами глибінь.

ЗОРІ

Я відкрив книгу
завжди нових поезій :
читаю

В собі ти знищив рожі кущ дощенту.
Ти вже не є — метелики, нашпилені на плюш.

Душа твоя — паперу білий аркуш,
уважно складений між сторінками
твого ніколи не прочитаного