Богдан Лепкий

За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”

І

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…

(Ні, не так!)

Був дід Монька,
Мався він

Ні! Я не лізу на котурни,
На пальцях в небо не здіймаюсь,
Не роблю з свого серця урни,
Огнем бенгальським не займаюсь.

Я не дивлюсь на світ звисока,
Брудною не горджу

Порадь мені, Черемоше,
Порадь мені, брате,
Куди мені тої долі
У світі шукати?

Отут вона, як квітонька,
До схід сонця цвіла,
Отут вона до місяця
Зі мною

В думках не раз мандрую я полями
Доріжкою вузенькою крутою,
Якою бігав скорими ногами
Дитиною малою.

Кожніську межу знаю, кожну ниву
І полину корч кожний, кожну квітку,

Ані слова! Ні одного слова!
Втихла пісня. Пірвалися струни.
Положили надію до труни,
А була вона така чудова…
Будь здорова!

Доокола спокій, наче в гробі.
Сонце згасло,

Ми єсть народ, що має власний край
І власну мову, власний обичай,

В житті ми чуємо свій аромат,
Не пахне Польща нам, смердить царат.

Держави власної наш люд бажа,
Хто

І знову рік один життя,
Як сон, минув,
І більше вже не буду я
Таким, як був.

І більше вже не вернеться
Ні сміх, ні сум,
Лиш дещо з них обернеться
У постать

Набік життя, журбо дрібна!
Набік, марні тривоги!
Крізь темний бір до ясних зір
Прорубую дороги.

Гримить топір, валиться бір,
Тріщать гнилі колоди,
То там, то тут на шлях

Чи тямиш? Ясний, теплий день,
Шумить в ріці вода,
З блакиту капає огень
До людського нутра.
Ніде ні хмарки, тишина,
Лиш серце б’є, шумить ріка, —
Чи тямиш?

Чи тямиш?

Широкий, рівний шлях
В пустий простір біжить,
Тополі по боках,
І вітер в них шумить:
Шу-гу! Шу-гу!

Мандрую сам. Куди?
Нікого не стріну,
Згубилися сліди
У рідну

І
Громом розбита ялице,
Ген на верху, одинока,
Рідна моя ти сестрице,
Горда й висока!

Скільки пісень ти навчила
Птахів весною в розмаю!
Птахам цим виросли крила,

Снишся мені так живо, ясно,
Лиш дуже рідко. Тії сни
Щось мають з сонця і з весни,
З днів молодечих.
Встану рано,
Зирну в вікно, там — дощ, погано,
А на душі так любо,

Стоять коні на припоні,
Копита червоні.
Та куди ж то ви гонили,
Де копита забагрили,
Бистроногі коні?..

Ой, гонили ми полями,
Степами-ярами,
Загубили слід до хати,

Гей, ялице стара,
Розкажи ти мені,
Як жилося тобі
На високій горі?

Як шуміли кругом
Безконечні ліси,
Як бездомні вітри
Понад ними ішли?

Як тинявся

Прийдуть задушні дні. Родичам діти,
Братові сестри і другові други
Останні кинуть на могилу квіти,
Як доказ пам’яті, любові й туги.

Настане ніч, й квітки почнуть

Помежи нами море синє
Шумить бездонне,
По нім, як лодка, думка лине
І в хвилях тоне;
Над ним, як мева, жаль літає
І біла туга —
Була мойому серцю раєм,
Не буде

Часом на проході в городі,
Де рожі цвітуть і лілеї,
Або у тінистій алеї,
В вечірній літній прохолоді
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінуся з тобою.

Присяг би, що бачу ті

Дивуєшся, чому мій спів
Не той, що був колись.
Дивися! Сльози ріками
По краю розлились.

Сторощені гаї, ліси,
Замовкли солов’ї,
Змінилися, я знаю це,
І співанки

О пісне народна! Одна ти мене,
Лиш одна ти мене не кидаєш.
І куди тільки доля мене не жене —
Ти за мною, як пташка, літаєш.

У далекому краю, в чужій стороні,
В час

Великий бачу тихий сад,
За ним старі руїни,
Беріз плакучих довгий ряд
Кидає мовчаливі тіні
На бзи, черемхи і жасмини…
Великий бачу тихий сад.

Садом вузька доріжка