Богдан Лепкий

Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.

Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру.

Мерехтить в

О мій рідний безталанний краю!
Чи побачу я тебе? Не знаю.

Вечір — зорі — трави — срібні роси.
Де не ступиш — пахнуть сінокоси.

Йдеш, як в казку, й сам ти мов із казки,

Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки

I

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього

О, стріхи мої низькі,
О, гори мої сині,
Які ви серцю близькі,
Я чую вас щолиш нині!

Я щолиш нині бачу
В чужім далекім краю,
Коли за вами плачу,
Коли про вас

Як мені вас жаль,
Як жаль,
Листки летючі
В бурі-тучі,
У незнану даль.

Як мені вас жаль,
Як жаль,
Гадки дрімучі,
Як падучі
Роси в море фаль.

Як мені вас

Весна до нас рік-річно повертає,
Рік-річно кожне дерево цвіте.
Та серце людське раз лиш процвітає:
Коли настане верем’я святе.

Скажіть, чому весну ту одиноку
Колотять бурі,

Куди не ступлю, не піду,
Тебе я всюди бачу —
Чи тут, чи там, чи там, чи тут
З очей тебе не трачу.

І навіть, навіть в тихім сні
Мені ти вічно снишся.
То йдеш зі мною і

Малюнок

Надбігла хмара чорна і закрила
Останній клапоть неба. Ніч і тьма,
Як птиця хижа, чорнокрила,
На землю каменем лягла.

І не доглянеш, де хлів, а де хата,

Гей, чудові наші гори!
Гей, чудова сторона!
Відживає серце хворе,
Обновляється душа.

І як ті вірли крилаті,
Так думки вгору летять.
В голові, як діти в хаті,

Не знаю, де вона і як її назвати,
Який у неї голос, плач і сміх,
Не знаю, чи стріну її, щоб розказати
Свій біль найтяжчий і найгірший гріх.

А все ж таки за нею я скучаю
На

Чоло біле при чорній одежі,
Як при хмарі вечірня зірниця.
З ока світло паде так на лиця,
Як від місяця срібло на вежі.

В тих очах затираються межі
Між життям та між тим, що

Молоді пісні,
Молодечий жар
Я несу тобі
Як сердечний дар.

Я несу тобі,
Матінко моя,
Часточку душі,
Частку свого «я».

Батьком тих пісень —
Безвідрадний сум,

Черемоше, брате мій,
Прискори бігу!
На хребет холодний твій
Я пускаю як стій
Сплав важкий — тугу!
Сплав важкий — тугу…

Гей, тяжка, тяжка вона,
Як цілі ліси!
Де

Весна, весна!
Листям зелена, квітами рясна,
Усміхнена, весела, голосна.

Кинь тугу, кинь!
Лиши у хаті сірі думи,
А сам, як ці весняні шуми,
Як вітер полем, линь,

Соловію малий,
Перестань щебетати!
Бо не годен я в хаті своїй
Від твого співу спати.

Бо твій спів голосний,
Це твоє щебетання
Розбудило минулі часи
І забуте

Гори мої, гори,
Зелений розмаю,
Хоч вже стільки літ минуло,
Я про вас гадаю.

Бачу кожну стежку,
Чую кожну річку,
Не одну я про вас, гори,
Передумав нічку.

Не

Серця мого біль,
Співів моїх жаль —
Вітер рідних піль,
Плескіт рідних фаль.

Вітер рідних піль,
Степових могил,
Що, хоч родить біль,
Не вбиває сил.

Не вбиває

Мамо моя! За час, за годину
Свиснуть кулі, заграють гармати.
Може, вийду цілий, може, згину –
Хочу твоє опрощення мати.

Ти не гнівайся, рідна, на мене,
Що пішов, не

Чогось очі серед ночі
Ніяк не замкнуться,
Чогось сон прийти не хоче,
Лиш думки снуються.

Ніби тії сиротята,
Ніби ті без роду,
Що не мають мами-тата,
Лиш п’ють гірку

Молоді літа,
Калиновий квіт —
Мов одна велика казка
Весь господній світ.

Розцвілись сади,
Розспівалися,
Ніби квіти всі і птахи
Закохалися.

І потоки