Богдан Лепкий

Дивуєшся, чому мій спів
Не той, що був колись.
Дивися! Сльози ріками
По краю розлились.

Сторощені гаї, ліси,
Замовкли солов’ї,
Змінилися, я знаю це,
І співанки

Намалюй мені, друже, картину,
Щоб я мав який спомин по тобі,
Намалюй мені гріб, а на гробі
Білий хрест і червону калину.

Або ні! Намалюй мені, брате,
Наддністрянську,

Біла мево, що кружляєш
Над водою низько-низько,
Чом же ти так безупинно
Б’єшся й жалібно квилиш?

Подивися, біла мево,
Як же ти мала-маленька,
Проти моря як нужденний,

Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки

I

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього

Забудь! Покинь! Іди і не вертайся,
Хоч серце рветься і бунтуєсь грізно.
Спішись, тікай, рятуйся і спасайся!
Скоріш! Бо хвиля — і буде запізно!

Забудь! Покинь!.. Які чудесні

В’януть квіти, листя рідне,
Небо меркне, половіє,
Як зіниця, що поблідне,
Нім замре і скам’яніє.

Поле в млі, як в домовині
Під покривалом небожчик.
Смерк лягає по

Гей, ялице стара,
Розкажи ти мені,
Як жилося тобі
На високій горі?

Як шуміли кругом
Безконечні ліси,
Як бездомні вітри
Понад ними ішли?

Як тинявся

Прийдуть задушні дні. Родичам діти,
Братові сестри і другові други
Останні кинуть на могилу квіти,
Як доказ пам’яті, любові й туги.

Настане ніч, й квітки почнуть

Так тихо довкола, так пусто, так сумно,
За хмарами сонце дрімає.
Осінній день наче поклався у трумно,
А похорон вітер справляє.

Так тихо довкола, аж серце гаряче
Холоне від

Все, що тільки я чув,
Та сказати не вмів,
Я у тобі відчув,
Я у тобі узрів.

Ти — гармонья красок,
Ти — мелодія слів,
Ти — багатство думок,
Джерело вічних

Осінній, сірий день. Над лісом крячуть круки
І вітер у корчах дивними голосами
За літом плаче. З зимна терпнуть руки,
Сміх, радість і життя мадрують ген світами.

В такий осінній

За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”

І

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…

(Ні, не так!)

Був дід Монька,
Мався він

В думках не раз мандрую я полями
Доріжкою вузенькою крутою,
Якою бігав скорими ногами
Дитиною малою.

Кожніську межу знаю, кожну ниву
І полину корч кожний, кожну квітку,

Ні! Я не лізу на котурни,
На пальцях в небо не здіймаюсь,
Не роблю з свого серця урни,
Огнем бенгальським не займаюсь.

Я не дивлюсь на світ звисока,
Брудною не горджу

Як тут чудово!.. В яр глибокий
Падуть дзвінкі, скляні потоки,
Як хрусталеві сльози гір,
Їх вічні невгамовні тони,
Немов жалі, немов прокльони,
Летять каскадами в

Скільки снів, а де ці сни,
Де ці сподівання?
Всміхається з вишини
Зіронька остання.

І останній мовкне птах,
Квіт останній в’яне,
Незабаром на полях
Тихо й глухо

І знову рік один життя,
Як сон, минув,
І більше вже не буду я
Таким, як був.

І більше вже не вернеться
Ні сміх, ні сум,
Лиш дещо з них обернеться
У постать

Стоять коні на припоні,
Копита червоні.
Та куди ж то ви гонили,
Де копита забагрили,
Бистроногі коні?..

Ой, гонили ми полями,
Степами-ярами,
Загубили слід до хати,

Стояв я сам-один, немов на варті
Забутий вояк у чужій землі,
І України я шукав на карті,
Шукав, шукав, та не було її.

Розірвана граничними стовпами,
Осяяна загравою

Часом на проході в городі,
Де рожі цвітуть і лілеї,
Або у тінистій алеї,
В вечірній літній прохолоді
Помежи чужою юрбою
На хвилю стрінуся з тобою.

Присяг би, що бачу ті