Богдан Лепкий

I
Двинулись з місця лучники
Різким, а певним кроком,
І далі знак десятники,
Пливуть ряди потоком.

І застогнали вулиці,
Як пуща серед бурі, –
Пливуть закуті в сталь

Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки

I

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього

Я пережив свої бажання
І мрії пережив свої,
Осталися одні страждання,
Одні в сердечній пустоті.

Від лютих бур лихої долі
Зів’яв цвітучий мій вінець,
Самотній, переношу

В буйнім городі мого духа
Найкращі квіти повсихали.
Палила їх жара-посуха,
В’ялила студінь, завірюха
І безнастанні сльоти прали.

Тепер там тихо, непривітно,
Стежками

Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.

Приспів

Кличуть: кру-кру-кру,
На чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру,

Не журися, моє серце,
Не журися, бідне,
Що в полуднє мерехтіло,
У вечір поблідне.

Що в полуднє мерехтіло
В злоті і в пурпурі,
Те нічкою прибереться
В кольори

Ми йшли з собою. Тихий май,
Зелений май розцвівся,
Ми йшли з собою, де ручай,
Як вуж лугами вився.
Ми йшли з собою. Ранок був,
Черемха біла цвіла…
Нічо, нічо я не забув,

Листки падуть; падуть зів’ялі, зжовклі
І з шелестом кладуться під ногами.
Якісь пісні, давно-давно замовклі,
Мов привиди, снуються над полями.
Якісь квітки, бліді і недоцвілі,

Не питайте мене,
Як я в світі живу:
Шура-бура гуде,
Я весельцем гребу.

Не питайте, як?
В моїм мозку гадки –
Йдуть осінні дощі,
А я сію квітки.

Не питайте,

Розжалобилася душа
У смутках непомірних,
Що збулась радості життя,
І що опущена, сама
Йде по полях безмірних.

Йде в пізню осінь. Сніг паде
І в сірій грязі тає.
Ні

І ми пішли. Пішли над тую річку,
Що звесь чуттям, коханням і тугою.
І ми пішли в осінню тиху нічку
Ген від людей і потонули там
на саме дно.

Й побачили ці пишні

Неділя. Вечір. На горі табор,
Тут Гаєрсберг, а дальше — Обертор.

Старинна башта. Діри для гармат,
Минувшість визирає з-поза ґрат.

Минувшість — ніби сталевий лицар,
Обличчя

Тихо, легко і спроквола
Білий сніг паде, як з сита,
Вже ціла земля довкола
Ним прикрита.

Забілілися діброви;
Сосни, берести і дуби
Вже дістали для обнови
Білі

Бачу очі твої сині.
Ніби сонце по долині,
Ходять, блудять все по мені.

Над чолом моїм витають,
Над повіками блукають,
Мов слідів своїх шукають.

Очі ж ви мої

Стара дитина. Так, стара дитина,
Хоч молодим мені вже ввік не бути.
Життя минуло, мов одна хвилина,
Вечірній дзвін вже за горою чути.

На виднокруг кладуться фіолети
І

На склоні гір, де чорний бір
Думає тиху думу,
Стоїть сосна, сама одна —
Символ мойого суму.

Вітай, сосно! Так, як давно,
Для себе будьмо щирі.
Шуми мені свої пісні
В

Ти, хлопе, землю край
І в землю зерно сій,
Най жито, як Дунай,
Покриє загін твій!

Най жито, як Дунай,
Пшениця золота,
Поллється на весь край,
Як та хлібна

Море пожовклого листя,
Повінь зів’ялих квіток.
Бачу — а може, лиш сниться —
Тихий цвинтарний куток.
В мряці сіріє могила,
Хрест на могилі скрипить.
Біля хреста — моя

Де ж ти, осінній жовтий листочку,
Гониш з вітрами, розганяєшся?
Чом ти тополі там на горбочку
Та не тримаєшся?

Або ж я знаю, де я погоню,
Перед морозом де заховаюся,
Раз

Подільське тихе село
В долині між садами.
Серце моє там росло,
Мов квітка між корчами.

Серце моє там росло,
Світ відчинявся дитині —
Тихе подільське село,
Мені ти