Анна Волинська

Не листя, ні! —
Сяйливі скалки літа
Летять на безтурботність голови!
Та знидіти, змізерніти, змаліти
Не смій!
Переболи!
Переживи!

Напередодні розпачу

Ангеле Божий, стороже мій!
Стій при мені, стій!
Стій щогодини, щоднини, щоночі:
Хочуть немислимо сяючі очі
Викрасти спокій мій!

Та коли руку схололу торкне
Цілунку тепло

Бабиного літа насолода,
Осені останні теплі дні.
Лагідно приречена природа
Смуток осолоджує мені.

Нащо ж ти, утiшнице хороша,
Спокушаєш мій спокійний сон?
Тиждень, два… і

Хай присниться мені сьогодні,
Ніби в очі твої дивлюсь,
Поринаю в твої безодні
і втопитися в них боюсь.

Хай присниться, що терпнуть губи,
Бо цілункам нема кінця,
Що ти

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Молилась земля у осінньому храмі,
Молилась за мир і молилась за спокій.
А люди топтали молитву ногами,
Жорстокі, жорстокі,
Немов нерозумні, розбещені діти,
Байдужі, глухі до

Іде лавиною,
гримить грозою,
горить загравою
над головою!
Куди подітися самій з собою?!
Стою калікою посеред бою,
усі мечі
хапаю голіруч
і задихаюся:
не муч

Заіржавілий засув здвигаю,—
Вже стоїть при моєму порозі
Ця «весна без кінця і без краю»,
В передщасті,
В передгроззі.

Проросла, спромоглася, зуміла
Обтрусити зимове

Везувію, вулкане, примхо долі!
Доволі пломеніти навсібіч!
Вже кожен день мій вибухає болем,
Уламками розтрощуючи ніч!
Уже мої Помпея, Геркуланум
З усеньким їх добром горять!

Весна стоїть на роздоріжжі.
Морозом знову узялася,
а не теплом. Не з теплотою
слабенький березень згаса;

Якби ти був до мене ніжним,
Якби ти щедрим був на щастя —
То наді

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.

І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і

На повільну загибель, на згубу
Я, безжурна, тобою тужу.
Поцілунком обвуглені губи
Неспроможні стають на олжу.

Півдороги мені до безодні,
До провалля обіймів твоїх.
і

Забіліли сніги, забіліли…
Ніби болі усі — відболіли.
Чистим серцем, як діти, зраділи:
Забіліли сніги, забіліли…

Наші радощі — мить не тривали:
Ми турботи свої

Прощай, пресвітла радосте моя.
Тих сліз, яких немає, не осушуй!
Нічних сузір’їв вічні письмена
проваляться в мою порожню душу.

Нічого, окрім пустки, в ній нема.
Зернини не

Віддала тобі душу і тіло
Так довірливо, так охоче,
То чому ж серед темної ночі
Моє серце так сильно боліло?

Віддала тобі й серце дівоче,
Так поривчасто, нетерпляче,
То за

Відпускаю тебе на зимові вітри,
На цю довгу зиму нестерпну.
Йди, нарешті. І тінь, не забудь, забери
Над моїм життям розпростерту.

Самовпевнений, впертий, жорстокий,

Ще не ковтаю сліз журбу солону,
Стражданнями не сплачую ясу,—
Допоки неприступності корону
На гордій голові своїй несу.

Байдужий! Очерствілий! Ну поклич же
мене ледь чутно.

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений