Анна Волинська

Не листя, ні! —
Сяйливі скалки літа
Летять на безтурботність голови!
Та знидіти, змізерніти, змаліти
Не смій!
Переболи!
Переживи!

Напередодні розпачу

«Не пожадай!»

А я і не жадаю
ні рук твоїх, ні уст твоїх, ні снів,
бо слів чужих віршованих рядків
мені, повір, надміру вистачає.

І то неправда, що ходжу сумна.

«Не

Ми відвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
і тепличні, і парникові,
Уникаємо всіх

Здрастуй, наша зрілосте! Здрастуй, осене!
От і ми з тобою вже на «ти»,
От і ми гірку премудрість досвіду
Щиро намагаємось осягти.
Потьмяніли юності брязкальця,
Від зерна

В колисці рук твоїх гарячих
Я немовлям слабким лежу
і так невинно, так тремтяче
У тебе лагідність прошу.

Прошу, щоб очі були в очі,
Прошу про карий погляд твій.
Зігрій

В наші ночі оті медяні,
В ночі ті, що святіше нема,
Ти слова говорив мені,
Найніжніші слова.

…Наші ночі давно вже німі.
Я без ніжності — нежива.
Про кохання скажи

Чекали зиму світлу, сніжно-білу,
Відречення від погані і зла.
Орда граків на місто налетіла
і чорним, чорним небо облягла.

Зима хирлява, ніби від хвороби.
Немає ні морозів,

Осінь, осінь,
Ти — як сіль на рани,
Ти роз’ятрила, стривожила минуле,
А здавалось,— в пам’яті курганах
Вічним сном давним-давно воно заснуло.

Осінь, осінь…
Біль старий

Не спіть! Чувайте над душами!
Коли у листопад рушили,
Коли на щодень насущними
Стають не хліби — окрушини —
Не спіть! Чувайте над душами!

Не дайте онемощіти,
Хай інколи

«На хліб я заробив;
Тепер — за вірші»
Хосе Марті

Подай, життя, життєво необхідне,—
Ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби

Земля моя осіння і печальна,
Земля моя печальна, золота,
Така дзвінка, як пісня величальна,
Така, як сливи терену, терпка,

Про що ти будеш думати в мовчанні,
Як золото додолу

Я втратила свідомість біля тебе.
Очима одурманив, осліпив!
Я знаю, що їм вірити не треба,
Та серце править вдячності молебень
За створене тобою диво з див.

Задзвонить

Вжахнулася холодна мокра осінь,
Що так безславно вік її згаса
І підпалила весь нажитий досвід:
«Нехай рятує світ людський — краса!»

Тепер стоїть в вогні червонопіннім,
Жарини

Вже тепло. Вже голуби п’ють
воду з калюж відталих.
Ось-ось з-під облізлих снігів
просочиться перша трава.
Вгамуються рани нові,
старі зарубцюються рани —
І обертом знову

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Осипались останніми листками
Холодні листопадні вечори.
Над сірими, пустельними садами
Світає сум зимової пори.

Чому ж так швидко? Господи, як швидко —
Весну згуляла, літо

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Милості! Жалю!
Геть з цього шалу
Швидше, скоріш,
Болить!
Спокій прорвало
Аж до провалу,
Криком кричиш,
Одуріть!

Чорна й потворна
Ця лихотворна,
Розпачу

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Підпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано