Анна Волинська

Молилась земля у осінньому храмі,
Молилась за мир і молилась за спокій.
А люди топтали молитву ногами,
Жорстокі, жорстокі,
Немов нерозумні, розбещені діти,
Байдужі, глухі до

На повільну загибель, на згубу
Я, безжурна, тобою тужу.
Поцілунком обвуглені губи
Неспроможні стають на олжу.

Півдороги мені до безодні,
До провалля обіймів твоїх.
і

На прощу до твоїх очей!

Нарешті вирвалась з сітей:

з ночей недоспаних,
із днів з їх поспіхом;
від побутових негараздів,
які були й пребудуть завжди;
від тих

Над втомленою щедрістю землею
Сповняється щорічний ритуал:
Знов Осінь, як біблійна Саломея
Розпочинає танець покривал.

Спадають ниць її розкішні шати,
Багряно-жовте царське

«Не пожадай!»

А я і не жадаю
ні рук твоїх, ні уст твоїх, ні снів,
бо слів чужих віршованих рядків
мені, повір, надміру вистачає.

І то неправда, що ходжу сумна.

«Не

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Ну от і немає ніякого «ми»,
Моя ти утіхо минула.
Зневірене зовсім уже до зими
Бабине літо звернуло.

Від того, що снилось колись наяву
Заледве оговтуюсь досі.
Ти — не

О Весно! Я вже вийшла з того віку!
Помилуй мою першу сивину!
Жага очей чужого чоловіка
Нехай мене не позбавляє сну.

Тремтіти над смішними міражами
Мені вже так давно не до

О жінко! жінко, жінко…
Спокусонько, спокусо!
Чи ж так тобі погано
велося у раю? —
Гуляй собі, блаженствуй
і зернятка полускуй,
І не підходь до древа
у третьому

Осипались останніми листками
Холодні листопадні вечори.
Над сірими, пустельними садами
Світає сум зимової пори.

Чому ж так швидко? Господи, як швидко —
Весну згуляла, літо

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

Я ухожу из возраста любви
М. Дудин

Це — не останній шал,
це — не останній шанс
врізатись в бурі шквал
зопалу, здуру.
Взяти на себе вал,
влитись у резонанс,

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений

Пережила весни гарячі ночі
І літні дні також пережила,
Ще восени надіятися хочу
На пригорщу останнього тепла.

Як бабиного літа літургію
Заллють дощі холодними слізьми,
О

Перші весняні грози. Перші духмяні зливи
На тополині бруньки, на черешневий цвіт,
Місто взяли в облогу. Ввечері — відступили:
Ніч Великодня сходить в цей не найкращий світ.

В

Поблажлива усмішечка Цірцеї
Над рилами заплаканих свиней,
Над друзями мандрівця Одіссея,
Що позбулися вигляду людей.

Як торжествує німфа пишнокоса:
Герої непохитні,