Анна Волинська

Молилась земля у осінньому храмі,
Молилась за мир і молилась за спокій.
А люди топтали молитву ногами,
Жорстокі, жорстокі,
Немов нерозумні, розбещені діти,
Байдужі, глухі до

На повільну загибель, на згубу
Я, безжурна, тобою тужу.
Поцілунком обвуглені губи
Неспроможні стають на олжу.

Півдороги мені до безодні,
До провалля обіймів твоїх.
і

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька і

Недобру зиму з оберемком бід
весняний вітер виштовхав у спину
та ще й узяв, жартуючи, закинув
суху гілляку на трамвайний дріт,
немовби вклав стрілу у тятиву,
смішну, безглузду,—

Нехай — обвал. Нехай — лавина.
Не відсахнусь. Не відступлюсь.
В такому віці! так нестримно
Високим полум’ям займусь!

…Ущент розтрощуючи долю,
На грані щастя і плачу,
В

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Ну от і немає ніякого «ми»,
Моя ти утіхо минула.
Зневірене зовсім уже до зими
Бабине літо звернуло.

Від того, що снилось колись наяву
Заледве оговтуюсь досі.
Ти — не

О Весно! Я вже вийшла з того віку!
Помилуй мою першу сивину!
Жага очей чужого чоловіка
Нехай мене не позбавляє сну.

Тремтіти над смішними міражами
Мені вже так давно не до

Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.

І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і

Хай присниться мені сьогодні,
Ніби в очі твої дивлюсь,
Поринаю в твої безодні
і втопитися в них боюсь.

Хай присниться, що терпнуть губи,
Бо цілункам нема кінця,
Що ти

Усеньку зиму я перемовчала,
Заціпеніла в риштуванні справ,
Мої старі поламані причали
Байдужий вітер снігом замітав.

Здавалось — розівчилась говорити,
Німотствувала в затишку

Останні хризантеми відцвітуть,
А ми, безпечні, смутку не зазнаєм,
Бо ще нас весни сонцедайні ждуть,
Бо ще життя крізь пальці пропускаєм.

…Останні хризантеми відцвіли,
Останні

Отямся, схаменися, почекай,
За пристрасті не віддавай півцарства,
Бо на дороги болю і злидарства
Тебе спровадить вигаданий рай.

На тих дорогах бруду і обмов,
Де зрадою пашить

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений

Пережила весни гарячі ночі
І літні дні також пережила,
Ще восени надіятися хочу
На пригорщу останнього тепла.

Як бабиного літа літургію
Заллють дощі холодними слізьми,
О

Перші весняні грози. Перші духмяні зливи
На тополині бруньки, на черешневий цвіт,
Місто взяли в облогу. Ввечері — відступили:
Ніч Великодня сходить в цей не найкращий світ.

В

Я співатиму Пісню Пісень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
і кохання