Анна Волинська

«На хліб я заробив;
Тепер — за вірші»
Хосе Марті

Подай, життя, життєво необхідне,—
Ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби

Приїжджай, коханий, приїжджай!
Видалась така сліпуча осінь!
Ти побачиш, як на мої коси
Сиплють клени золота врожай.

Приїжджай! Казкові килими
Шарудять причаєно і глухо.
Ти

Почуй, нарешті, як мені болить!

Болить наперекір благополуччю
і цим дощам, холодним і тягучим,
які могли б і пекло остудить.

Болить так, як поріз і так, як шрам.
Як

Прийми мою понівечену душу,
Вогонь осінній рідної землі!
За всі гріхи спокутувати мушу
Спустошенням страшенним у собі.

Чистилище осіннє наді мною! —
Розрадь і оживи, і

Прощай, пресвітла радосте моя.
Тих сліз, яких немає, не осушуй!
Нічних сузір’їв вічні письмена
проваляться в мою порожню душу.

Нічого, окрім пустки, в ній нема.
Зернини не

Рядком грішу — покутую рядком.
Вони мені — за злочин і за кару;
Вони Едем, водночас і Содом,
Сізіфів камінь з крилами Ікара.

Мене за тих рядків любов і лють
Осудить чиста і

Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.

І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька і

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Скільки білих снігів над моєю пройде головою,
Скільки вогнищ згорить, до небес простилаючи дим —
До останнього подиху буду щаслива тобою,
Будеш щастям моїм, і життям, і коханням

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Так, відкладаючи щастя на потім,
Наймити вічні, грузнем в роботі,
В сьомому, в сімдесят сьомому поті,
Наймити вічні, здохнем в роботі.
Щастя — колись-там.
Щастя — на

Я співатиму Пісню Пісень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
і кохання

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Украду тебе з твоїх похмурих днів,
Запряжу у сани сім лихих вітрів,
Ти розпачливо на поміч клич-не-клич,
Повезу тебе в свою безумну ніч.

Ох, яка ж я нерозумна, далебі,
На

Усеньку зиму я перемовчала,
Заціпеніла в риштуванні справ,
Мої старі поламані причали
Байдужий вітер снігом замітав.

Здавалось — розівчилась говорити,
Німотствувала в затишку

Хай прийдуть малі і великі
Поклонитись прощальній красі.
Твої, Осінь, божественні лики
Величаю! Достойна єси!

Не зламавши Господні завіти,
Не змiнявши на роздріб мети —
Я