Анна Волинська

«На хліб я заробив;
Тепер — за вірші»
Хосе Марті

Подай, життя, життєво необхідне,—
Ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби

Приїжджай, коханий, приїжджай!
Видалась така сліпуча осінь!
Ти побачиш, як на мої коси
Сиплють клени золота врожай.

Приїжджай! Казкові килими
Шарудять причаєно і глухо.
Ти

Почуй, нарешті, як мені болить!

Болить наперекір благополуччю
і цим дощам, холодним і тягучим,
які могли б і пекло остудить.

Болить так, як поріз і так, як шрам.
Як

Прийми мою понівечену душу,
Вогонь осінній рідної землі!
За всі гріхи спокутувати мушу
Спустошенням страшенним у собі.

Чистилище осіннє наді мною! —
Розрадь і оживи, і

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь

Світить місяць на верби плакучі,
Припадає роса до землі.
Ох, як терпко, як солодко мучать
Твої губи нестримні, палкі.

Все чорнішають, глибшають тіні,
Ніби привид туман

Священик в ризах золотих
Благословляє, причащає —
То день осінній, що прощає
Всю марноту років пустих.

Зігріта тим осіннім днем,
Молюся ревно так і слізно.
А хтось

Серпантину спіралі круті
На бучних новорічних ялинах,
Як дороги в людському житті.
Посплітались навіки в обіймах

Вічний спокій — і вічний вогонь,
Страх свободи — і відчай

Скільки білих снігів над моєю пройде головою,
Скільки вогнищ згорить, до небес простилаючи дим —
До останнього подиху буду щаслива тобою,
Будеш щастям моїм, і життям, і коханням

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

Я співатиму Пісню Пісень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
і кохання

Я ухожу из возраста любви
М. Дудин

Це — не останній шал,
це — не останній шанс
врізатись в бурі шквал
зопалу, здуру.
Взяти на себе вал,
влитись у резонанс,

Ти — моя світла надія
В сірих, помучених днях.
Ти — моя спека й завія,
Гріх і спокута в гріхах.

Ти — моє чисте кохання,
Тільки тобою жива,
Вічне солодке чекання
На

Тихесенько, мій розпачу, не плач!
Ой люлі-лю, неприспаная муко!
Хіба не взяв вас розум на поруки,
Спокою обіцяючи калач?

А я давлюсь! давлюсь тим калачем.
Геть розуму нудні

У когось від Різдва і до Різдва,
А в когось від розп’яття до розп’яття.
У інших вже зібралось на жнива,
А в нас — як не болото, то багаття.

Та все-таки, та все-таки —

Украду тебе з твоїх похмурих днів,
Запряжу у сани сім лихих вітрів,
Ти розпачливо на поміч клич-не-клич,
Повезу тебе в свою безумну ніч.

Ох, яка ж я нерозумна, далебі,
На

Усеньку зиму я перемовчала,
Заціпеніла в риштуванні справ,
Мої старі поламані причали
Байдужий вітер снігом замітав.

Здавалось — розівчилась говорити,
Німотствувала в затишку

Хай прийдуть малі і великі
Поклонитись прощальній красі.
Твої, Осінь, божественні лики
Величаю! Достойна єси!

Не зламавши Господні завіти,
Не змiнявши на роздріб мети —
Я