Анна Волинська

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Падають зорі з Нічного Ковша,
Серпень готує обжинки.
В мене сьогодні шалена душа
Дуже щасливої жінки.

Наперекір цим жорстоким рокам
Наші серця — уціліли.
Сяйвом наповнений

Дивитися —
аж сліпнути від болю!—
На цю державу скривлених дзеркал.
Чому перетворився Усміх Долі
На рідної історії оскал?

Чому Зневіри прірва прямовисна
Укотре знову

Ангеле Божий, стороже мій!
Стій при мені, стій!
Стій щогодини, щоднини, щоночі:
Хочуть немислимо сяючі очі
Викрасти спокій мій!

Та коли руку схололу торкне
Цілунку тепло

Забіліли сніги, забіліли…
Ніби болі усі — відболіли.
Чистим серцем, як діти, зраділи:
Забіліли сніги, забіліли…

Наші радощі — мить не тривали:
Ми турботи свої

Я співатиму Пісню Пісень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
і кохання

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

Черкнутися душею до душі —
І розлетітись на свої орбіти:
Окремі біди-радощі терпіти,
Окремі будувати міражі,
Окремо гріти зашпорів озноб,
Врізаючись в навколишню

Ще не ковтаю сліз журбу солону,
Стражданнями не сплачую ясу,—
Допоки неприступності корону
На гордій голові своїй несу.

Байдужий! Очерствілий! Ну поклич же
мене ледь чутно.

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

Злорікий крик граків свій припиняє глум.
Кінчається зима — найважча серед зим.
Ти був мені усім, насущним хлібом був,
Але яким гірким, мізерним і черствим.

Дівчиськом запальним

Зупинись, зупинись,
бо ще Осінь не вся відгоріла.
Зупинись, подивись,
як останні листки відлетять,
Зупинись, помолись:
то душа відлітає від тіла,
І свічками над

Іде лавиною,
гримить грозою,
горить загравою
над головою!
Куди подітися самій з собою?!
Стою калікою посеред бою,
усі мечі
хапаю голіруч
і задихаюся:
не муч

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька і

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Чуєш? Люблю тебе! Чуєш?!.
В листі заплутались зорі,
Місяць за нами крокує,
Заздрить і блідне: нас — двоє.

Квітами споєний вечір
Про божевілля шепоче.
Я обніму твої

Ніжність до сторонньої людини
Виплекала в серці непомітно,
і ходила з усміхом дитини,
Тепле випромінюючи світло.

Ненаситна, заздрісна, причинна
Спокій мій дощенту

Що ж тепер робити, весно слабосила?
Нам зима замети снігу натрусила,
Он які замети, геть по самі вуха,
Як тут спромогтися ще й на силу духу?

В зиму п’ятий!!! місяць суне по

Місячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль

Разлуку, наверно, неплохо снесу,
Но встречу с тобою — едва ли
А. Ахматова

Мій несподіваний, мій випадковий,
Весно осіння, несміла.
Бачити хочу знову і знову,