Анна Волинська

Господи! Невже відзимували?!
Перезимували! Дожили!
Розгребли руйновища завали,
Видобули іскру із золи.

Ще не нам під темними хрестами
Проростати зіллям для роси.
Доля

Немає сили довше буть святою.
Я в грішниці іду. Підпалюю мости.
Буду спокутувать за всі роки спокою,
За всі віки своєї мерзлоти.

Твої обійми вже давно чекають.
Моя сутано

Тихесенько, мій розпачу, не плач!
Ой люлі-лю, неприспаная муко!
Хіба не взяв вас розум на поруки,
Спокою обіцяючи калач?

А я давлюсь! давлюсь тим калачем.
Геть розуму нудні

Священик в ризах золотих
Благословляє, причащає —
То день осінній, що прощає
Всю марноту років пустих.

Зігріта тим осіннім днем,
Молюся ревно так і слізно.
А хтось

О жінко! жінко, жінко…
Спокусонько, спокусо!
Чи ж так тобі погано
велося у раю? —
Гуляй собі, блаженствуй
і зернятка полускуй,
І не підходь до древа
у третьому

Над втомленою щедрістю землею
Сповняється щорічний ритуал:
Знов Осінь, як біблійна Саломея
Розпочинає танець покривал.

Спадають ниць її розкішні шати,
Багряно-жовте царське

Закоханість — щастя і подив,
І погляд в зірки, горілиць.
Закоханість — Острів Свободи
У Морі Житейських Дрібниць.

Осліпніть, зломислячі очі,
Знімійте, зломовні уста,
Не

Засохлі стебла деревію
Стирчать з холодної землі.
Які хвилюючі надії
Вони леліяли в теплі?

Як сірі стебла деревію,
В своїй безрадності страшні,—
Мої відплакані

Здрастуй, наша зрілосте! Здрастуй, осене!
От і ми з тобою вже на «ти»,
От і ми гірку премудрість досвіду
Щиро намагаємось осягти.
Потьмяніли юності брязкальця,
Від зерна

Якби ти тільки знав, що ти накоїв,
Ти, мною не цілований в уста!
Благословення Боже над тобою
На всі грядущі многії літа.

Як в закутках сімейного спокою
Моя побита ніжність

Ти — моя світла надія
В сірих, помучених днях.
Ти — моя спека й завія,
Гріх і спокута в гріхах.

Ти — моє чисте кохання,
Тільки тобою жива,
Вічне солодке чекання
На

«На хліб я заробив;
Тепер — за вірші»
Хосе Марті

Подай, життя, життєво необхідне,—
Ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби

О Весно! Я вже вийшла з того віку!
Помилуй мою першу сивину!
Жага очей чужого чоловіка
Нехай мене не позбавляє сну.

Тремтіти над смішними міражами
Мені вже так давно не до

На прощу до твоїх очей!

Нарешті вирвалась з сітей:

з ночей недоспаних,
із днів з їх поспіхом;
від побутових негараздів,
які були й пребудуть завжди;
від тих

Лютий, лютий, все ти переплутав,
Заблукав у зиму — з теплотою,
Розгубив морози на розпутті,
Що з тобою, лютий, що з тобою?

Виллялося сонця так багато,
Що сніги

Літа літопис згорнеться в сувій,
Позатираються дати.
В сірому царстві осінніх стихій
Стану тебе забувати.

Серце порожнім лелечим гніздом
Вистигне на роздоріжжях.
Вистигне

Ми відвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
і тепличні, і парникові,
Уникаємо всіх

Я втратила свідомість біля тебе.
Очима одурманив, осліпив!
Я знаю, що їм вірити не треба,
Та серце править вдячності молебень
За створене тобою диво з див.

Задзвонить

Цієї осені моїм натхненням станеш…

Закрили хмари неба висоту.
Обпалюють палаючі каштани
Швидкі пташині крила на льоту.
Через дощі пробився кущ шипшини,
Плоди криваві осінь

Поблажлива усмішечка Цірцеї
Над рилами заплаканих свиней,
Над друзями мандрівця Одіссея,
Що позбулися вигляду людей.

Як торжествує німфа пишнокоса:
Герої непохитні,