Анатолій Рекубрацький

Двадцятому вікові

Всі сто років зійшлися, мов на віче,
На пікові обох тисячоліть.
Ну, як назвать тебе, двадцятий віче,
В твою останню посивілу мить?
Був паровим, а

Я іще у третім класі
Запримітив очі ті.
Маю щастя і нещастя —
Дві косички золоті.
Вранці я її чекаю,
Щоб назирці з нею йти,
А вона весь час втікає:
“На моїм не стій

Коли останнє листя опаде, —
Луною в серці озоветься осінь,
І холодно так стане між людей, —
Мій теплий вірш хай почуття вколосить.

Епохи гомінлива тріскотня
Написаного не

Літа тепер стають усі моїми,
Стрункими,
Як мелодія без пісні,
А, може,
вже й мелодії немає…
І якось так самотньо поміж ними —
Виднішати,
Мов дереву без листу.
А

Ще жайвір б’є крильми у небодзвін,
І пшениці так щедро пахнуть літом,
І літаків стривожені орбіти
Ще будуть довго угорі бриніти,
Чекати перший журавлиний клин.

Ніхто у вирій

А ти не вір,
Що все оце — розчинне
В зрадливій літоплиновій воді…
Я ж просто є.
І я — твоя хвилина.
І хоч-не-хоч,
А де ж мене подіть.
Бо є у нас завжди
Печальне

На золотому березі печалі,
Де сто віків — лиш голубі сніги.
Ми, українці, стільки відмовчали,
Що відмолили всі чужі гріхи.
Ми сто віків плелись завжди позаду,
Ми сто віків

А птиці зеленого літа
У вирій тривожно летять,
І їхні далекі орбіти
Тятивами тужно бринять.

І в штат духового оркестру
Приймають дерева сумні.
На мить ще озимі

У мого Івана очі, наче п’яні,
День і ніч читає він чудні книжки,
Все йому здається — інопланетяни,
Навіть по дивану ходять навпрошки.

Уночі мій Ваня клацає зубами,
То гризе

В якому далекому світі
Народжено цей мінерал,
Яку далеч зміг підкорити,
Допоки на Землю не впав?

Які у тобі таємниці,
Чиїх ти торкався небес,
Якій дивній силі скорився,

Коли над морем пронесеться вихор,
То дужче хвиля в берег б’є приливом.
Коли весела злива вмиє землю,
Вона вітає дихання дощу.

Коли згоря зоря на небосхилі,
То довго слід її

Завирувала
неба пізня злоба,
Коли буран
спіткнувся об тайгу,
Замкнувши коло
від хвоста до лоба,
У тло зеніту
вгвинчувавсь тайфун.

Іще стояли непохитно

На погонах моїх —
третє літо вицвіте,
І взолотить волосся мені степовій,
А згадки,
мов далекі відсвіти,
Упадуть на шляхи нові.

— Відслужив, — скажуть хлопці, —

Ми знаєм,
Що повернемось живими,
Йдучи на бій,
В якому не вбивають,
Й шумливолиста осінь тополина
Не одгорить свічками в небокраї.

Ми знаємо:
Авто іще

Як не пускала мати нас,
Маленьких, у кіно,
То грались ми в солдатиків
З старого доміно.

Лічили так завзято ми,
Як в небі зірочки, —
На чорному квадратику
Біленькі

Пам’яті професора української мови Степана Пилиповича Самійленка.

Він тихо вирушав
до берега печалі,
Куди не докричать
ні славі, ні хулі,
А ми ще звідсіля,
та

Він запам’ятав слова кумира: —
Сім разів одміряй, потім — ріж.
Тож усе, як треба, він заміряв
І дістав тоді з кишені ніж.

Вже було й замірився.
Та раптом
По усьому тілу

Вже стільки минуло і січнів, і лютих,
Та все-таки, все ж таки у маю
Я вірші читаю в педінституті,
Немов екзамен з любові здаю.

І то не біда, що я рангом нижче
Назвав наш

Не знати страшно, а — незнати.
Без розуму торкатись знань,
У руки нечисті вкладати
Плід найчистіших сподівань.

Не Прометей у тому винен,
Що людям передав огонь,
А ті, хто

А погляд той…
Ще світиться крізь зиму,
А осінь та
І крізь сніги пече,
Бо йде весна
До мене незборимо
Проталинками лагідних очей.

Хай зимно ще
Від поняття —