Анатолій Рекубрацький

Лідії Іванівні Кулак

Не буду згадувать далі я
(Скажу тільки дещо, але),
Бо жив собі хлопчик в Італії
І пас він ягнятко мале.

Не буду повторювать двічі я

В ту ніч стукав клен у вікна золоті,
Зіщулений, тулився він до хати,
Обмацував шибки і все хотів, хотів
Зелений гомін вплюснути в кімнату.

Навально хмари облягли

Не судилося.
Не судилося.
Але й досі у тім гаю,
Де з тобою при ватрі грілися,
Свою молодість пізнаю.

Мов злочинця на місце злочину,
Мене тягне туди щораз,
Де ти,

А восени
миліш за все —
зелений колір.
Крізь листопад
він найяскравіше
зорить.
Озимини
зелений дим,
зелене поле,
зеленим цвітом
юну душу молодить.

Я

Ой, ти конику,
Милий конику,
Та неси мене,
Та й неси.
Молоді літа
Передзвонюють
Нам підковами
Між роси.

Доки кров у нас —
Найгарячіша,
Доки ми одне

А в Дубовім гаю
Відшуміли уже листолети,
А в Дубовім гаю
Шурхотить під ногами зима.
Виливається серце
Притишеним, синім сонетом,
У якого іще
Ні мелодій, ні змісту

Ці поїзди,
Що нас везли від дому,
Оці прекрасні й кляті поїзди.
І день, і ніч вони не знають втоми.
То приїзди, то знову від’їзди.

Усе життя моє у слові — “треба”!
Я

І знову осінь
Мене вколисує,
Хмарин латаття
Вгорі сплелось,
Ліани хмелю —
Застиглі блискавки,
Незгадні блискавки
Забутих гроз.

І тільки знаю:
Співзвучність є

Там тепер сніги
і синя тиша,
Там тепер і мир,
і благодать,
Влітку там вода —
найхолодніша,
Взимку — найгарячіша вода.

Там надовго холодом зупинені
Хитромудрі

Рік 1970-й

Іще не поснулі у шхунах і шпалах.
Не дошки, не вулики і не стовпи, —
Дерева
Тремтіли і хилитались
Під болісні зойки ковзьких бензопил.

І поміж

Ще холонуть слова
У твоїх нерозкритих конвертах,
І дорога розлук
Наше “ми” не вертає назад.
Я — хвилина твоя.
Ще повторює пам’ять уперто.
Тільки ти поверни,
Поверни

Це той час,
Коли тільки втрати,
Хоч нікуди
Вже й не ходи…
Той десь щез.
Той кудись потрапив.
Найстрашніше,
Коли назавжди.

Не цінуємо те,
Що маєм,
Хоча сам

Люди моєї пам’яті.
Хто я — без вас — на світі,
Ким ти єси, людино,
Без тих,
Хто знає тебе?!
Ось ви йдете повз мене
Грішні,
А в чомусь світлі,
Словом,
В усьому

А на смертній, на постелі
Мене мама попросила, —
Я погодилась.. і в стелі
Дірку наскрізну пробила.

Як душа її шугнула
В сатанинське, чорне небо, —
Дивну силу я відчула,

— Вітри загасять промені в очах,
Якщо ти не зволожиш їх сльозою…
Чекає шлях,
А мамина печаль
Однині буде зватись
Самотою.
— Загасять сльози ув очах огні,
Якщо ти будеш

На Хортиці церква
Святої Покрови стояла,
Розказують люди:
— Її золоті вершала
І вдень, і вночі
над Славутою тихо сіяли,
Щоб видною Січ
на усю Україну була.

Коли

Добрий вечір, люди Божі,
Щастя зичемо в цей час,
Прибули ми з Запоріжжя —
До Тернополя, до вас.

Ми тепер одна родина,
Можем голосно сказать,
Що послала Україна
Нас

Годинник старіє годинами,
Мов помах повільний меча, —
Фатально і невловимо
Відрубують стрілки час.

На ваших світанок?
Чи, може,
Вже подих вечірньої мли?
…На кожного з

Сумні соми ліниво і зневажливо
Труть об вершини втомлені боки,
А він стоїть тепер німотнім стражем,
Підводним стражем гордої ріки.

І ореол легенд над ним старих
Відлунює йому

Ви бачили,
Красиво ж,
Пірнає в хвилі чайка,
Як неповторно гордо
Увись вона зліта:
Тут є краса печальна,
Та й правда є повчальна,
Бо з точки зору риби,
Яка ж тут