Анатолій Рекубрацький

Усе не так, як марилось і снилось,
Хоча й життя не випите до дна,
Я зрозумів, як знову ми зустрілись,
Що ти одна.
Що ти — лише одна.

Хай в сітях зморщок сплять твої

Ішли удвох. У захололі роси
Проміння гостре місяць повтикав,
І боязко було деревам босим
Прогулянку зробити серед трав.

Ішли удвох. І, може, так здалося,
Що ледве стало в

Гуси злетних вогнів
лопотять у пориві за нами,
Тихим щастям дороги
бентежно сіяє душа.
Це так важко прощатись
з людьми, деревами й дахами
І усе-таки щось,
і усе-таки

Мої літа мені не вельми раді,
Але киплять фантазії, киплять.
Очерети, мов козаки в засаді,
не встигли навіть списів заховать.

Оголює шаблі супроти вітру
Невидима кіннота

За греблею, отам, де зріють маки,
Де три гектари неба і зірок,
Жили в камінні отакезні раки,
У літню ніч вилазячи з дірок.

А ми із братом їх повадки знали,
Накликавши удачі

На Хортиці церква
Святої Покрови стояла,
Розказують люди:
— Її золоті вершала
І вдень, і вночі
над Славутою тихо сіяли,
Щоб видною Січ
на усю Україну була.

Коли

Там тепер сніги
і синя тиша,
Там тепер і мир,
і благодать,
Влітку там вода —
найхолодніша,
Взимку — найгарячіша вода.

Там надовго холодом зупинені
Хитромудрі

Триптих

Коли проходить перший приступ,
Опісля виходу з піке,
Шукаєш філософську пристань,
Щоб зрозуміть життя таке.
І задоволеність —
ресорами —
Гойдає в

А в Дубовім гаю
Відшуміли уже листолети,
А в Дубовім гаю
Шурхотить під ногами зима.
Виливається серце
Притишеним, синім сонетом,
У якого іще
Ні мелодій, ні змісту

Ці поїзди,
Що нас везли від дому,
Оці прекрасні й кляті поїзди.
І день, і ніч вони не знають втоми.
То приїзди, то знову від’їзди.

Усе життя моє у слові — “треба”!
Я

Я тобою
Колись-таки
Перецвіту.
Пересліпну.
І знов стану зрячим.
Чорно-біло світитиму
В нашім саду,
Як обпалене вітром
Гілляччя.

Яка стигла підробка —
Твоя

Гаптуюсь неба хустку синю
Над нами срібні літаки,
А мати на весілля сину
Гаптує сніжні рушники.

Бо знає, що у іншій хаті,
На нижній вулиці села,
Печальна і весела

В душі затисну прагнення розплати
Залишу тільки чисте.
Але все ж:
Як всі жінки,
Ти так уміла брати,
Що аж самій здавалось —
Віддаєш.

Пробач мені.
Прости оцю

— Вітри загасять промені в очах,
Якщо ти не зволожиш їх сльозою…
Чекає шлях,
А мамина печаль
Однині буде зватись
Самотою.
— Загасять сльози ув очах огні,
Якщо ти будеш

І знову осінь
Мене вколисує,
Хмарин латаття
Вгорі сплелось,
Ліани хмелю —
Застиглі блискавки,
Незгадні блискавки
Забутих гроз.

І тільки знаю:
Співзвучність є

Ще не вмерла й не вмре!
Відгуло. Відпливло. Відлетіло.
Але чому бринить
На новітньому вітрі сльоза,
Але чому й тепер
Нам усім іще не відболіло
Те, що пошепки дід,
Те,

Ой, ти конику,
Милий конику,
Та неси мене,
Та й неси.
Молоді літа
Передзвонюють
Нам підковами
Між роси.

Доки кров у нас —
Найгарячіша,
Доки ми одне

Люди моєї пам’яті.
Хто я — без вас — на світі,
Ким ти єси, людино,
Без тих,
Хто знає тебе?!
Ось ви йдете повз мене
Грішні,
А в чомусь світлі,
Словом,
В усьому

Двадцятому вікові

Всі сто років зійшлися, мов на віче,
На пікові обох тисячоліть.
Ну, як назвать тебе, двадцятий віче,
В твою останню посивілу мить?
Був паровим, а

Вже позаду перші поцілунки,
Юності немає вороття,
Наші діти, наче перші бруньки,
На одвічнім дереві життя.

Щось у рисах схоже є від тата,
Щось од мами зблисне ув очах,
І