Анатолій Рекубрацький

За шибками
бліді плями
Зацікавлених облич,
Йду,
а поміж деревами
Дітвора біжить навстріч.

Розгубивши всю розсаду,
Мати вийшла до воріт,
Впали дві сльозинки

Ми знаєм,
Що повернемось живими,
Йдучи на бій,
В якому не вбивають,
Й шумливолиста осінь тополина
Не одгорить свічками в небокраї.

Ми знаємо:
Авто іще

Як не пускала мати нас,
Маленьких, у кіно,
То грались ми в солдатиків
З старого доміно.

Лічили так завзято ми,
Як в небі зірочки, —
На чорному квадратику
Біленькі

Знову мені, мамо,
Пахне те молозиво,
Мабуть, найсмачніше
У моїм житті…
Витягніть із вузлика
Наші сльози,
І борги сусідам
Заплатіть.

Знову мені, мамо,
Хата

А то справді було таке диво,
Не брехня то ходить селом.
В баби Гапки груша родила
По три брички плодів за сезон.

Іще Сидір був поліцаєм,
Баба тіткою ще була.
Та за

Бої відгуркотіли і відблискали,
Пройшов татусь крізь тисячу смертей,
З гулких фронтів привіз мені колиску,
Як перемогу в дім і як трофей.

Він сам зробив до неї коліщата
й,

Пам’яті професора української мови Степана Пилиповича Самійленка.

Він тихо вирушав
до берега печалі,
Куди не докричать
ні славі, ні хулі,
А ми ще звідсіля,
та

Він запам’ятав слова кумира: —
Сім разів одміряй, потім — ріж.
Тож усе, як треба, він заміряв
І дістав тоді з кишені ніж.

Вже було й замірився.
Та раптом
По усьому тілу

Я в дім цей
По протекції потрапив,
Мене цікавив ранній Левітан.
Там жив пейзаж у неспалимій шафі,
У шафі — осінь, річка і туман.

Мене крізь вічко вивчили

Пливуть, пливуть літа,
Та все міцніше віра:
Все краще у собі
Придбав я тільки тут.
Сюди лежать стежки
Від кожного подвір’я,
І спогади сюди
Летять з

На побачення завжди
Приходять красивими.
О, єдина з жадоб,
Де ти в ладен сказати:
— Моє!
На побачення йдуть
Молодими і сильними,
Навіть трішки молодші
І кращі, ніж

Вже стільки минуло і січнів, і лютих,
Та все-таки, все ж таки у маю
Я вірші читаю в педінституті,
Немов екзамен з любові здаю.

І то не біда, що я рангом нижче
Назвав наш

Не знати страшно, а — незнати.
Без розуму торкатись знань,
У руки нечисті вкладати
Плід найчистіших сподівань.

Не Прометей у тому винен,
Що людям передав огонь,
А ті, хто

Спорожнілі громи,
Відкотили по рейках райдуг,
Блискавиці спалили
У хмарах коріння руде.
Калатає весна
В білі дзвони суцвітнього саду
І на плечах моїх
Оплавляється

А ще пригадуй — не пригадуй,
Само озветься, защемить,
Як за недавнім снігопадом
Сховалась наша дивна мить.

І знаєш ти, чому так свято
І так врочисто ліс мовчить.

Знаю, чом радію,
Все вкриває снігом.
Чом би не радіти.
Вкриють все сніги.
Чи не час в дорогу.
Чи не час поїхати.
Пошукать по світу, де твої гріхи?

Запрягаю

А погляд той…
Ще світиться крізь зиму,
А осінь та
І крізь сніги пече,
Бо йде весна
До мене незборимо
Проталинками лагідних очей.

Хай зимно ще
Від поняття —

Ці комерційні акварелі —
Дівча з цитрином у руках…
Музично пахли пальці Стелли
На апельсинових щоках.

Ми модерново йшли до неї
У молитовнім віражі:
Допоможи, заморська

Бувають дні:
У небі Сонце й Місяць,
Мов крапка й кома
В книзі голубій,
І сизі хмари
Юних голубів
Дощами й тінню
Небо не завісять.

Бувають дні:
І Радість, і

Шість соток солодкої втіхи, —
Повернення, звідки прийшов,
І пелюсткова віхола,
І зелені свіжий шторм.

Прошкує сімейна процесія,
Звичайні міські селюки.
Дружина, немов