Анатолій Рекубрацький

В осінь аеродромну
Погляд вікон цитриновий,
Найважча в світі робота —
Гонити шерех думок…
Зітхають тридцять годинників
У паузах невловимих,
Немов навмисне

Вилазьте, діду!
Залпи не гримлять.
Не дибляться під насип
Ешелони.
Давно вже помінялися
Закони,
За котрими вас можна
Розстрілять.

Явіть же світу
Свій

Ми знаєм,
Що повернемось живими,
Йдучи на бій,
В якому не вбивають,
Й шумливолиста осінь тополина
Не одгорить свічками в небокраї.

Ми знаємо:
Авто іще

Бої відгуркотіли і відблискали,
Пройшов татусь крізь тисячу смертей,
З гулких фронтів привіз мені колиску,
Як перемогу в дім і як трофей.

Він сам зробив до неї коліщата
й,

Просто так.
Серед степу.
Під нашим небом.
Там,
Де трави шукають
До сонця доріг —
Лиса пляма землі —
Немов так і треба.
Кажуть,
Тут цілий склад
Амоналу

Отут ось була переправа,
Остання, в останній війні,
І скелям болять іще шрами,
Болять, хоч вони й кам’яні.

Все кров’ю народу полито.
Навіки, синочку, затям,
Чому

Забудеться? Зостанеться?
Як дзвони відгудуть.
Яка наступна станція?
Чи вже скінчився путь?
На котрому причалі,
Чи на якій межі,
Для кого від’ячали
Ці лебеді чужі?

Пам’яті професора української мови Степана Пилиповича Самійленка.

Він тихо вирушав
до берега печалі,
Куди не докричать
ні славі, ні хулі,
А ми ще звідсіля,
та

На побачення завжди
Приходять красивими.
О, єдина з жадоб,
Де ти в ладен сказати:
— Моє!
На побачення йдуть
Молодими і сильними,
Навіть трішки молодші
І кращі, ніж

А йому вже давно б на пенсію,
Бо не легко й по світу ходить…
Та чомусь не вбачають сенсу
І не їдуть в село молоді.

Дехто каже:
— Хвороба віку.
Ті подейкують, що прогрес,

Далеко не те,
що буде,
Далеко те, що пройшло…
Заіненим, білим груднем
Зустріло мене село.

Колишні мої яворята
Уже зовсім явори.
І мамами стали дівчата
В

Ще читанки новенькі
Не прочитані,
І що то ще за зошити
Без клякс?!
Та ми йдемо,
Та ми йдемо до вчительки,
Усе життя йдемо
У перший клас.

До школи стежка
Між

Вже стільки минуло і січнів, і лютих,
Та все-таки, все ж таки у маю
Я вірші читаю в педінституті,
Немов екзамен з любові здаю.

І то не біда, що я рангом нижче
Назвав наш

Знаю, чом радію,
Все вкриває снігом.
Чом би не радіти.
Вкриють все сніги.
Чи не час в дорогу.
Чи не час поїхати.
Пошукать по світу, де твої гріхи?

Запрягаю

Я не вірю ніякому чорту,
Ні в земних, ні в небесних богів…
Захлинеться наш світ од потопу,
Од вселенської патоки слів.

Той дияволом янгола робить,
Той нечистому крильця

Було колись…
Ув актовому залі,
Ще навіть пломінь сесії не згас…
Так гучно і так шепітно лунало:
— Панас, Панас… лови… але не нас.

Не думалось, не зналось, не гадалось,
Що

— А ти приходь
Висмоктувать вощини,
Се літо, знаєш,
Гречка так цвіла…
Світились лисо глечики з-за тину,
А тітка Катря з хитрими очима
Казала щось про гречку,
про

А погляд той…
Ще світиться крізь зиму,
А осінь та
І крізь сніги пече,
Бо йде весна
До мене незборимо
Проталинками лагідних очей.

Хай зимно ще
Від поняття —

Чуєш,
Осені жовті труби
Намінорили нам розлук?
Знову осінь:
Не любить — любить,
І листини на брук,
на брук.

Можна жити у тундрі,
на Місяці,
Відчуваючи

Вже мостять гнізда гави.
На весну
Звернуло сонця
Передковічне коло.
Ще мить —
і все прокинеться від сну.
Ще мить —
і бризне зеленню навколо.

Та інша мить чомусь