Анатолій Рекубрацький

Скільки зим,
Скільки літ
Мчав до Марса
Зореліт.

Командир говорить Петі:
— Доручаємо тобі
Вийти першим на планету,
На простори голубі.

Петя радий.
Петя

Щось дивне у двір залетіло.
Поглянула Ната в вікно,
А листя морозцем прибило,
Всю землю покрило воно.

Надвір Ната вибігла боса,
Хоч сонечко вже й не пекло:
— Мерщій

Наснись мені, коли спадуть тумани,
Які зіп’ють цей березневий сніг,
Струмками птиць весна тектиме в ранок,
Тоді й, прошу, наснись мені, наснись.
Прийди тоді, тривожна і

Толя вже читає трішки,
Знає літери всі в книжці,
Та не втямить він однак,
Як м’який читати знак.

Як?

Гарні діти в нашій групі,
Але це вже — через край:
Всі ми граємося вкупі,
А окремо — Нечіпай.

Коли стане хто просити:
— Іграшку чи книжку дай.
Губи він надме сердито

Малюнок Василько показує тату:
— Це — ліс. Це сорока літає картата.
Це терен зацвів у веснянім розмаї.
Це заєць од вовка за гору тікає.

— А чому це зайчик у тебе тут

Куди веде оця профіліровка.
(Хоч так її ніхто не назива),
Де пам’ятник про пам’ять вже замовкнув,
А наша ж пам’ять все-таки жива.

Не загубився ще поміж житами
Той парадокс

Носили синиці
Із лісу суниці,
Сушили суниці,
Вони на полиці.

Зима не злякає
Невтомних синиць.
Синиці наварять
Компоту з суниць.

Раз приходжу я з райкому,
Шеф мене спитав:
– Що там нового і чому
Довго так блукав?

Я стаю одразу в стійку
(Не прогавить мить),
Шеф наш любить побазікать,
Треба

Пам’яті Геннадія Літневського і Василя Моруги

Ми й частинку себе
Зариваємо в землю скорботну,
В чорну книжку землі
Найчорніші ми пишем рядки.
Зупинились авто.

На Великій Раді
Котрій ми й не раді,
Старшина козача
Бралась за чуби.
Чи то наш атаман
Гетьманові зрадив,
Чи було, можливо
Все там навпаки.
Ну, а ми –

Я скажу вам просто:
Жити нам не просто.
То перебудова,
То московська тьма.
Я ходжу жонатий
Рік вже, мабуть, восьмий,
А дітей у мене
Й досі ще нема.

Мовлю

Засперечались діти
З букетами в руках,
Хто красивіші квіти
Несе до дитсадка.

Оленка каже:
— В мене троянди, наче жар.
Татусь іще затемна
Сходив увесь базар.

А

— Ну, що за піаніно
Купив татусь мені
У мами грає вірно,
А ось у мене — ні.

Якщо мій сон
колись тобі насниться,
Ти зрозумієш,
як любив тебе.

Коли вночі мені не спиться,
Чи спогад роки одміря,
То серцем лину до столиці
По імені Комиш-Зоря.

Усе тут небуденно звично,
І поглядом — завжди сюди,
Де так

Плакат у дитячім садку на воротах:
“Червона субота — хороша робота!”

Ми вікна помили, підлогу і двері,
І дім хом’ячку збудували з фанери,

А потім гуртом, відпочинувши трішки,

Наче сон. Наче сон.
Наче запах торішньої м’яти.
Наче яблуні цвіт.
Котра в юності ще відцвіла.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати.
Ти ж такою була,
Мов ніколи моя

Сумні соми ліниво і зневажливо
Труть об вершини втомлені боки,
А він стоїть тепер німотнім стражем,
Підводним стражем гордої ріки.

І ореол легенд над ним старих
Відлунює йому

Ще холонуть слова
У твоїх нерозкритих конвертах,
І дорога розлук
Наше “ми” не вертає назад.
Я — хвилина твоя.
Ще повторює пам’ять уперто.
Тільки ти поверни,
Поверни