Анатолій Рекубрацький

Я в дім цей
По протекції потрапив,
Мене цікавив ранній Левітан.
Там жив пейзаж у неспалимій шафі,
У шафі — осінь, річка і туман.

Мене крізь вічко вивчили

Пливуть, пливуть літа,
Та все міцніше віра:
Все краще у собі
Придбав я тільки тут.
Сюди лежать стежки
Від кожного подвір’я,
І спогади сюди
Летять з

На побачення завжди
Приходять красивими.
О, єдина з жадоб,
Де ти в ладен сказати:
— Моє!
На побачення йдуть
Молодими і сильними,
Навіть трішки молодші
І кращі, ніж

А йому вже давно б на пенсію,
Бо не легко й по світу ходить…
Та чомусь не вбачають сенсу
І не їдуть в село молоді.

Дехто каже:
— Хвороба віку.
Ті подейкують, що прогрес,

Далеко не те,
що буде,
Далеко те, що пройшло…
Заіненим, білим груднем
Зустріло мене село.

Колишні мої яворята
Уже зовсім явори.
І мамами стали дівчата
В

Ще читанки новенькі
Не прочитані,
І що то ще за зошити
Без клякс?!
Та ми йдемо,
Та ми йдемо до вчительки,
Усе життя йдемо
У перший клас.

До школи стежка
Між

Вже стільки минуло і січнів, і лютих,
Та все-таки, все ж таки у маю
Я вірші читаю в педінституті,
Немов екзамен з любові здаю.

І то не біда, що я рангом нижче
Назвав наш

Не знати страшно, а — незнати.
Без розуму торкатись знань,
У руки нечисті вкладати
Плід найчистіших сподівань.

Не Прометей у тому винен,
Що людям передав огонь,
А ті, хто

Спорожнілі громи,
Відкотили по рейках райдуг,
Блискавиці спалили
У хмарах коріння руде.
Калатає весна
В білі дзвони суцвітнього саду
І на плечах моїх
Оплавляється

А ще пригадуй — не пригадуй,
Само озветься, защемить,
Як за недавнім снігопадом
Сховалась наша дивна мить.

І знаєш ти, чому так свято
І так врочисто ліс мовчить.

Знаю, чом радію,
Все вкриває снігом.
Чом би не радіти.
Вкриють все сніги.
Чи не час в дорогу.
Чи не час поїхати.
Пошукать по світу, де твої гріхи?

Запрягаю

Я не вірю ніякому чорту,
Ні в земних, ні в небесних богів…
Захлинеться наш світ од потопу,
Од вселенської патоки слів.

Той дияволом янгола робить,
Той нечистому крильця

Було колись…
Ув актовому залі,
Ще навіть пломінь сесії не згас…
Так гучно і так шепітно лунало:
— Панас, Панас… лови… але не нас.

Не думалось, не зналось, не гадалось,
Що

— А ти приходь
Висмоктувать вощини,
Се літо, знаєш,
Гречка так цвіла…
Світились лисо глечики з-за тину,
А тітка Катря з хитрими очима
Казала щось про гречку,
про

А погляд той…
Ще світиться крізь зиму,
А осінь та
І крізь сніги пече,
Бо йде весна
До мене незборимо
Проталинками лагідних очей.

Хай зимно ще
Від поняття —

Ці комерційні акварелі —
Дівча з цитрином у руках…
Музично пахли пальці Стелли
На апельсинових щоках.

Ми модерново йшли до неї
У молитовнім віражі:
Допоможи, заморська

Бувають дні:
У небі Сонце й Місяць,
Мов крапка й кома
В книзі голубій,
І сизі хмари
Юних голубів
Дощами й тінню
Небо не завісять.

Бувають дні:
І Радість, і

Шість соток солодкої втіхи, —
Повернення, звідки прийшов,
І пелюсткова віхола,
І зелені свіжий шторм.

Прошкує сімейна процесія,
Звичайні міські селюки.
Дружина, немов

Чуєш,
Осені жовті труби
Намінорили нам розлук?
Знову осінь:
Не любить — любить,
І листини на брук,
на брук.

Можна жити у тундрі,
на Місяці,
Відчуваючи

Вже мостять гнізда гави.
На весну
Звернуло сонця
Передковічне коло.
Ще мить —
і все прокинеться від сну.
Ще мить —
і бризне зеленню навколо.

Та інша мить чомусь