Анатолій Рекубрацький

Соняхів огненні бубони,
Міднолист шляхи встеля.
Розігнали тишу буднів
Весілля та й весілля.

Я не хочу свайби тихої,
Хочу так, щоб кожен знав,
Що за милою поїхала
Вся

Ще холонуть слова
У твоїх нерозкритих конвертах,
І дорога розлук
Наше “ми” не вертає назад.
Я – хвилина твоя.
Ще повторює пам’ять уперто.
Тільки ти поверни,
Поверни

Усе, як є.
Розкидані постелі.
Лиш рими й шахи
Та бульйон з лапші.
Не той поет,
Хто не писав “зі стелі”,
Не той поет,
Хто не роздав душі.
О, Генику!
О,

Там чайки шугають, де зали машинні,
Там піна шумує у вирі води,
То крутить Славута могутні турбіни,
Щоб сяяло світло в будинках завжди.

Сідають на озеро птиці натомлені,
І

Не так, як марилось і снилось,
Ще ти моя, й вже не моя.
Та все ж іще невідлюбилась,
Не віднеслась, невідлетілась
Чуттів зашерхлих течія.
Щось вже не так в Дубовім гаї,
У

Ви бачите, на Хортиці – сади…
Як білі птиці, обліпили скелі.
А звіддаля вітрилами ячать
І острів – білосніжна каравела –
Кріз вечорову лагідну печаль
Руша у світ легенд своїх

Я не дуже набожна людина,
Та молитвенно хочу сказать:
— У цій жінці живе Україна,
І повз нас її птиці летять.

Приспів:
В небі світлому,
Поза хмарами,
Сиві

Дружині Надії

В тривожний вирій літ
Мої згадки занесені.
Відснилось.
Пропливло.
Та видиться мені:
Печальна чайка брів
Над голубими плесами
Шугає крізь

Речитатив для живих

Ми — пам’ятники.
Ми навіки вросли у планету,
Щоб тривожити вашу пам’ять.
Над нами сяє сонце,
Йдуть дощі,
Зеленіє і жухне трава…
Повз нас

Пам’яті Надії Рекубрацької

I
Гості пішли. Стало сумно в кімнаті одразу.
— Досить мовчать. Ну, давай поговорим про нас.
Вже п’ятдесят, як ідемо по світу ми разом.

Ми зустрілись аж там… за війною.
Спільний спогад блукає десь.
І стоїть він переді мною
Все такий же, та сивий увесь.

Все такий же. І навіть мова
Милозвучним баском гуде,

Три машини є у нас —
“Запорожець”, “Волга” й “Краз”.

Вова, Петрик і Андрійко —
Це шоферів дружна трійка.

І Василь прийшов — тепер
Буде й міліціонер.

На маленькім

“А я у гай ходила…”
Цю пісеньку дзвінку
Дівчатка розучили
У нашім дитсадку.

Про зайчика моторного,
Що спав на тім горбку,
Співали вони хором,
А я казав:
—

Ось будова.
Ось паркан.
Ось і дірка в нім —
Поглянь,
Як могутньо і невтомно
Тут працює кран підйомний.

Підніма на верхотуру
І бетон, і арматуру,
Дошки, щебінь і

Чудесну шпаківню із дощок збив Толя
І сам почепив на високій тополі.

Але обминають будиночок птахи, —
Віконце шпаківні виходить на Захід.

А треба, щоб завжди в маленьке

Раз приходжу я з райкому,
Шеф мене спитав:
– Що там нового і чому
Довго так блукав?

Я стаю одразу в стійку
(Не прогавить мить),
Шеф наш любить побазікать,
Треба

Скільки зим,
Скільки літ
Мчав до Марса
Зореліт.

Командир говорить Петі:
— Доручаємо тобі
Вийти першим на планету,
На простори голубі.

Петя радий.
Петя

Котики вербові
На моїм вікні,
Обрії ранкові
Снилися мені.

Снились матіоли,
Запах полуниць,
Стежечка до школи
Між густих пшениць.

Снились добрі

Малюнок Василько показує тату:
— Це — ліс. Це сорока літає картата.
Це терен зацвів у веснянім розмаї.
Це заєць од вовка за гору тікає.

— А чому це зайчик у тебе тут

Плакат у дитячім садку на воротах:
“Червона субота — хороша робота!”

Ми вікна помили, підлогу і двері,
І дім хом’ячку збудували з фанери,

А потім гуртом, відпочинувши трішки,