Анатолій Рекубрацький

Соняхів огненні бубони,
Міднолист шляхи встеля.
Розігнали тишу буднів
Весілля та й весілля.

Я не хочу свайби тихої,
Хочу так, щоб кожен знав,
Що за милою поїхала
Вся

Ще холонуть слова
У твоїх нерозкритих конвертах,
І дорога розлук
Наше “ми” не вертає назад.
Я – хвилина твоя.
Ще повторює пам’ять уперто.
Тільки ти поверни,
Поверни

Дружині Надії

В тривожний вирій літ
Мої згадки занесені.
Відснилось.
Пропливло.
Та видиться мені:
Печальна чайка брів
Над голубими плесами
Шугає крізь

Речитатив для живих

Ми — пам’ятники.
Ми навіки вросли у планету,
Щоб тривожити вашу пам’ять.
Над нами сяє сонце,
Йдуть дощі,
Зеленіє і жухне трава…
Повз нас

Ви бачите, на Хортиці – сади…
Як білі птиці, обліпили скелі.
А звіддаля вітрилами ячать
І острів – білосніжна каравела –
Кріз вечорову лагідну печаль
Руша у світ легенд своїх

Там чайки шугають, де зали машинні,
Там піна шумує у вирі води,
То крутить Славута могутні турбіни,
Щоб сяяло світло в будинках завжди.

Сідають на озеро птиці натомлені,
І

Пам’яті Надії Рекубрацької

I
Гості пішли. Стало сумно в кімнаті одразу.
— Досить мовчать. Ну, давай поговорим про нас.
Вже п’ятдесят, як ідемо по світу ми разом.

Не так, як марилось і снилось,
Ще ти моя, й вже не моя.
Та все ж іще невідлюбилась,
Не віднеслась, невідлетілась
Чуттів зашерхлих течія.
Щось вже не так в Дубовім гаї,
У

Я не дуже набожна людина,
Та молитвенно хочу сказать:
— У цій жінці живе Україна,
І повз нас її птиці летять.

Приспів:
В небі світлому,
Поза хмарами,
Сиві

Усе, як є.
Розкидані постелі.
Лиш рими й шахи
Та бульйон з лапші.
Не той поет,
Хто не писав “зі стелі”,
Не той поет,
Хто не роздав душі.
О, Генику!
О,

Ми зустрілись аж там… за війною.
Спільний спогад блукає десь.
І стоїть він переді мною
Все такий же, та сивий увесь.

Все такий же. І навіть мова
Милозвучним баском гуде,

Ось будова.
Ось паркан.
Ось і дірка в нім —
Поглянь,
Як могутньо і невтомно
Тут працює кран підйомний.

Підніма на верхотуру
І бетон, і арматуру,
Дошки, щебінь і

Три машини є у нас —
“Запорожець”, “Волга” й “Краз”.

Вова, Петрик і Андрійко —
Це шоферів дружна трійка.

І Василь прийшов — тепер
Буде й міліціонер.

На маленькім

Чудесну шпаківню із дощок збив Толя
І сам почепив на високій тополі.

Але обминають будиночок птахи, —
Віконце шпаківні виходить на Захід.

А треба, щоб завжди в маленьке

“А я у гай ходила…”
Цю пісеньку дзвінку
Дівчатка розучили
У нашім дитсадку.

Про зайчика моторного,
Що спав на тім горбку,
Співали вони хором,
А я казав:
—

Гарні діти в нашій групі,
Але це вже — через край:
Всі ми граємося вкупі,
А окремо — Нечіпай.

Коли стане хто просити:
— Іграшку чи книжку дай.
Губи він надме сердито

Лічилка

П’ять дівчаток,
П’ять хлоп’ят
Стали тишу наслухать.
Прилетіло пташок п’ять.
Нумо, п’ять пісень співать,
Їх гойдали п’ять гілок.

Скільки ж там

Коли вночі мені не спиться,
Чи спогад роки одміря,
То серцем лину до столиці
По імені Комиш-Зоря.

Усе тут небуденно звично,
І поглядом — завжди сюди,
Де так

Пам’яті Геннадія Літневського і Василя Моруги

Ми й частинку себе
Зариваємо в землю скорботну,
В чорну книжку землі
Найчорніші ми пишем рядки.
Зупинились авто.

Куди веде оця профіліровка.
(Хоч так її ніхто не назива),
Де пам’ятник про пам’ять вже замовкнув,
А наша ж пам’ять все-таки жива.

Не загубився ще поміж житами
Той парадокс