Анатолій Качан

На очах подаленіли
Береги Дніпра.
Поїзд, вирвавшись на волю,
Швидкість набира.

А назустріч, а назустріч
Рушили степи,
І біжать навперегони
За вікном

Ще зими не видно і в бінокль,
Ще цвіте при березі латаття.
Та вже вітер вищипнув листок
Із чуприни клена коло хати.

Виряджає літо в школу нас,
А бабуня осінь

Паперовий кораблик щодня
Перевозить у трюмах знання.
Після плавання цей корабель
Повертається в рідний порт Фель.

(Підручник, книга)

* * *

Боюсь я вовка і

Обережний, хитрий лис
До нори вечерю ніс.
Біг додому лісом лис,
Шелестів над лисом ліс.

* * *

Солоний вітер після зливи
Трусив щосили синю сливу.
Упала буква «Л» зі

Наш малий Іванко
Вранці не вмивається.
З нього біля ганку
Кури насміхаються.
А чому з Іванка
Кури насміхаються?
Бо вони щоранку…
В попелі купаються.

— Бусле, бусле, що несеш?
— Головешку.
— Звідкіля?
— Від рибальського вогнища.
— А для чого тобі головешка?
— Стерню палитиму.
— А навіщо стерню палити?
— Бо щось

Біжить-петляє, ніби лис,
Глуха дорога через ліс.
Мов невидимка чарівна,
У хащі кличе нас луна.
Та між дерев,
Між буйних трав
Ніхто із нас не заблукав.
Бо наш автобус

У зеленім верховітті
Павучок розкинув сіті.
Вранці робить перевірку,
А у сітях — що це? Дірка!

Від досади, від невдачі
Павучок ледь-ледь не плаче:
— Ай-я-я, така

Здаля видніються у полі,
Як семафори, дві тополі.
Там тепловози кожен ранок
Вітають тихий полустанок.
Про щось важливе, інтересне
Перемовляються колеса.
Я поступово,

Закрили кульбаби
Свій сонячний цвіт,
Із вуликів бджоли
Не рвуться в політ.

Сховалися птахи,
Нахмурився ліс.
Нельотну погоду
Нам вітер приніс.

Літак не

На краю аеродрому
Серед споришів,
Як метелик полохливий,
«Кукурузник» сів.

Навесні, коли спросоння
Засвистить байбак,
Покружляти над полями
Любить цей літак.

Де

Вгорі над нами засвітилася
Зоря яскрава в небесах,
Чумацьким Шляхом прокотилася
І приземлилась у степах.

Відкрився люк, і всі помітили:
З зорі, що сіла на ріллі,
Зійшли в

Ввечері на берег
Вернуться вітрила
І складуть, як чайки,
Обважнілі крила.
Запитають строго
Їх старі причали:
— Ну розповідайте,
Де це ви гуляли?
— Вчили нас

У порту, коли світає,
Кран зарядку починає:

Піднімає для розминки
Трактор, наче соломинку,

І несе його помалу
До судна біля причалу.

Затаїв дихання трактор,
Хоч і

Дівчинка в косинці голубій
Дивиться на море, на прибій.
А її довірливий Дунай
Гавкає завзято на курай—
На курай, що котиться з дібров
І стрибає з кручі

Ще берега матросам
Не видно з корабля,
А чайки стоголосо
Кричать: «Земля! Земля!»

До самого причалу,
Що жде гостей давно,
Як лоцмани бувалі,
Ведуть вони судно.

Знову сівалки в полях
Трудяться з ранку до ночі,
Знову на теплих вітрах
Жайвір у небі тріпоче.

Знаю: це він навесні
Співом поля засіває,
Щоб колосились пісні
Нашого

Зеленим променем весна
Повідмикала води,
А доторкнулась до зерна —
Зазеленіли сходи.

Відкрила очі сон-трава
І глянула із гаю:
Весна зозуль із рукава
На волю

Як повіє
Із Криму теплом,
Будить трактор
Поля за селом.
Цілий день
Із димком голубим
Білі чайки
Кружляють над ним.
І вирує
За плугом рілля,
Наче слід
Од

Вже півень на воротях
Кричить: «Ку-ку-рі-ку!
Розквітла абрикоса
У нашому садку!»

Навколо абрикоси
Під музику бджоли
Взялися ми за руки
І пісню завели:

«Ой