Вірші

Куди ж тепер податися мені,
Колишньому, даруйте, селянину
Колгоспному?

Я, був, розправив спину
Господарем у вільній стороні
І синьо-жовтий прапор привітав,
І поклонився...

Ніхто не сватає, не кличе, не запрошує
на мітинги майданні чи застолля…
В минувшині зостались припорошені
мої калина і тополя.

Не бійтеся, соратники вчорашні,
я ж не...

Я Рибаса пригадую слова:
“Хто хоче свята – той діждеться свята,
Коли душа заплаче й заспіва,
Ніким не клята і нічим не м’ята”.
І що ж?! Тарас Михайлович правий…
Оплакуючи...

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу...

Розворушу байдужу душу,
Примушу душу до душі
Тяжіти.
Тяжко жити мушу –
Чужа душа в товариші
Не поспіша!
Спишу на тишу,
На незворушність:
“Не тривож…”
Ну, що ж –...

Поезія – це стиснута пружина
Думок і почуттів твоїх, поете:
Навіщо ти снуєш тонку дротину
Своїх обрáз, розчарувань, зневіри
На óбразах, позичених у когось?!

У найтихішім сватівськім готелі,
В самотині, заглиблено-нічній,
Лежу на нерозібраній постелі
Й розмотую думок тугий сувій.
Мене цілком влаштовує самотність,
Зігріта чаєм, –...

Движіли плодом вікові загони…
Яка ти щедра — тисячлітня ниво!
І вийшло в поле косарів мільйони,
На небувале, на багате жниво.

Як в ройовицю запопадні бджоли,
Загомоніли,...

Мадам Арлова сидить під хрестом…
Як ниють крижі і ноги…
З бідою п’ять проверстала верстов,
Щойно третину дороги.

Привітна пристань, привиддя ясне,
В садку, над Десною...

Немов розп’ятий на хресті
(хай Бог простить) я почуваюсь,
і, може, вперше у житті
караюсь, мучуся і каюсь.

Я помолюсь і помовчу,
як не мовчав іще до того,
і на колінах...

Чолом тобі, спохмурене чоло
Мислителя!
У потаємнім схроні
Прокльовується думка.
Білі скроні
Білішають – світати почало.
Що вигулькне за тим?
Епоха?.. Вік?..
Куди...

Затопивши правічні дніпровські пороги,
Ми зневажили батьківський рідний поріг…
Ідемо навмання, навпростець, без дороги
За останню межу, за трагічний моріг.

Після нас і...

Це осяяння синню і осінню
ця блаженна і тиха пора
слово мудро-прозоре
освячене росами
прозира крізь туман
через сумнів і сум
прозира

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не...

На руїні правди — сила серця
вся туманами збігала.
Тільки згадка неба не зітреться
хресного! іконна згадка…
стародавня, при стіні та дубі,
вежі, цвинтарі, соборі.
Інок півдня...

І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту —
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при...

Ми могли прощати зло навіки,
рідні — як ніхто собі.
Всюди весен білі сльози з гілки —
збігли по шибках дрібні.
Засвітити з іспитів пекельних
вряд лампади двох сердець:
при...

Ви, арф’ярки, плакальниці добрі,
при ставку — гробниці свіжій
А душа від голубих надгробків
похорону: спомин живить.
Ви, арф’ярки найбіліші в лузі;
всім спалимі скорбі з...

I
То цвітом липи пахнуть вечори,
дурманять пахощами м’яти —
і в’януть нам уста з жари,
з жаги — як цвіт троянд зім’ятий.

І в млі пахучих ночей голубій,
в безтямі любого...

Поруйнований ребром, на морок —
бідний корабель поблід.
І в негоді доцвітавши кротко,
не озветься вишня вслід.

Складені, як сном, труна замкнула
неживі на грудях руки.
Не...