Вірші

У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав,
І вдень, і ввечері там соловей співав,
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь...

Був на селі Вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
— Чого ти, брате,...

Вже дніло. Вітерець, немов на скло тоненьке,
Наліг на дніпрову ще не рухому воду.
Старий дід, на весло опершися легеньке,
Відчалив, бурчачи на хлопчика за шкоду.

Од весел...

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утішаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —

    Не...

Не все іще було, що може бути.
Не все, що мож розумного гадать,
було вже гадано. По тій же пути
не все історії колеса мчать.

Та тільки що розумного творилось,
розумного...

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не...

Чорте, демоне розлуки,
Несповнимих диких мрій,
Недрімаючої муки
І несправджених надій!

Слухай голосу розпуки!
Буду раб, невольник твій,
Весь тобі віддамся в руки,
Лиш...

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
А сто мерців, обсівши серце, ждуть
моєї смерті, а своєї долі.
І день при дні глевтяники жують,
аби...

Я пам’ятник собі поставив незотлінний,
До нього вік людська не заросте тропа,
Що перед ним чоло і камінь непоклінний
Александрійського стовпа?
Ні, я не ввесь умру. У лірнім...

Друже мій, ти закохавсь,-
Біль новий тебе колише;
Все темніше в голові,
А на серці — все ясніше.

Друже мій, ти закохавсь,
Не сховаєш те, що зріє,-
Твого серця щирий...

Змучив нежить Катерину.
А-пчхи!
Катерина під перину.
А-пчхи!

Прийшов лікар дуже скоро.
А-пчхи!
Каже:
— Пані справді хвора!
А-пчхи!

Миттю дав їй аспірину....

Я відставний солдат. У мене все забрали,
Був тільки рядовим — не вислуживсь в капрали,
Хоч молодість свою в солдатчину приніс,
А звідти взяв лише тягар старечих сліз.

Був щиро...

Хто-небудь виступить і всім гукає: “Ось я!”
Сріблом і золотом у вічі сяє: “Ось я!”
Та тільки, тільки-но налагодиться жити,
Як Смерть із засідки вже виступає: “Ось я!”

Щодня журитися — цього ще не хватало!
О, скільки Небо нас посіяло й пожало!
Налий вина повніш, давай у руки келих!
Я знаю: сталося усе, що статись мало.

Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,
Стіною хочуть дух одгородить од плоті.
А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,
Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.

Не знаю, де Господь узяв заживок мій:
В раю безгрішному чи, може, в пропасній?
Вино, вродливицю та пісню серед поля
Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!

Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер;
I в п’яних менше в нас у голові химер:
Ми точим кров лози, а він людської прагне —
Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!

Не плач у злигоднях, ти ж не мале дитя;
Ті, що пішли від нас, пішли без вороття;
Із рук не випускай ні серця, ні коханки,
Будь завжди з келихом — і не марнуй життя!

На тім прощальному містку
мене лише зима вітала,
обійми білі розгорта́ла,
скрізь кригу сте́лючи жорстку́.
На тім прощальному містку…

Там говорили ясени,
що їх зрубає...

Як у мене, так і в мами
день народження той самий.
І тому для нас обох
подарунки всі – на двох.

Маму всі розцілували
й пилосос подарували,
а мені – в свої шість літ...