Павло Грабовський

Вгорі небо, внизу море;
Туга давить через край:
Де подіти люте горе?
Думка думку щораз боре
Про коханий рідний край.

Ти в чужину несеш, човне,
Одинокого пловця:
Моє

Сяду за діло – нічого не робиться,
Стану гадати — чомусь не гадається,
Все щось безрадісно, все щось хоробиться,
Все мені образ твій любий ввижається.

Де ж ти, голубонько? Де?

Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думи ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам… Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!

Я конав, ридав; глух за

Годі, друже, розмовляти;
Годі, друже, нам зітхати, –
Будемо мовчать,

Як ті вербоньки похилі,
Загадавшись, на могилі
Купкою стоять.

Вони бачать, вони знають,
Що дні

Розтьохкався соловейко
На калиноньці;
Щось не спиться серед ночі
Сиротиноньці.

“Розваж, розвій, соловейку,
Мою тугоньку;
Чи забуду прикру людську
Я

До моєї покійної сестроньки Надії

Як побожну данину
Найсвятішої любови,
Оцю збірочку сумну,
Звуки скривдженої мови,
Я присвячую тобі,
Моя сестронько кохана,

Куди подінусь я з нудьгою,
Куди подамся від журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нікчемна іграшка судьби?

Всім світить сонечко ласкаво,
Всіх гріють промені ясні;
Але те

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от

Не трать надій:
Ти згинеш, — слід
Твоїх подій
Розтопить лід

В серцях катів,
Любов натхне
Їм до братів…
Вік промине;

Любов же та
Одним одна,
Що день —

Зранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу…
А в мене пак гадка жила:

Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою

Занедужала сирітка —
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.

Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
“З сіромахою остатнім

Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну

І
Не згадуй нам про вічну млу труни,
Не згадуй нам про мертвий сон могили;
Даль невідомості мість того розгорни,
Клич до життя, буди дрімучі сили!

Не додавай знесиленим

Мало жив я, та чимало
Поблукав по світу;
Моє серденько шукало
Ласки і привіту.

Степи, гори чи діброви —
Все я переходив,
Та приязні і любові
Ніде не

Прощайся з ясною красою,
Бо вже заходять косарі;
Зайшли — поникла під косою,
Зів’яла ранком на зорі.

Ронивши слізку, посихаєш, –
Беруть на образи святі;
Ти все жива;

Оце читав я про світи,
Про всякі землі та країни;
Бажав хоч стрічечку знайти
Про долю нені України.

Вона знайшлась — перечитав;
Не зрозумів, проте, ні коми…
В умі

Ніч панує непроглядна,
Тьма усе заволіка…
О, яка ж ти безвідрадна,
Моя тюрмо, та тяжка!

І в минулому — могили,
І попереду — хрести;
Як-то вельми треба сили
Світлу

До Б.С. -го

Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б’ється дуже
Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного

І
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш цупкими кайданами скований,
Гине без світла на дні.

Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано
Його

Коли вже кинуть мурувати
В’язниці мирові кати?
Не нам кайдани розірвати,
Неволю зо світу знести.

Болить душа, і слабнуть руки,
Безсило думка замира;
В устах німіють