Павло Грабовський

Не голосна ти, вбога бандуро,
Подруго люба тюрми!
Люди освітні вчують похмуро, –
Їх не привернемо ми.

Прості… чи дійде ж слово любові,
Чи їх прихилять пісні?
Супроти

Лютує Дніпр. Ревучі
Вали щораз встають,
Розіб’ються об кручі
І знову заревуть.

Лютує Дніпр сердитий,
Шлях ширше пробива,
Реве несамовитий,
Пороги

До Б.С. -го

Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б’ється дуже
Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного

Молода, напрочуд гарна,
Кароока та струнка,
Швидкометна, наче сарна,
Мов тополенька гнучка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прийде день великої відради:
Чоловіцтво, змучене украй,
Ворожду закине братства ради,
На землі побачать люди рай.

Час настане для взаємин спільних,
Зоря згоди заблищить у

Там – квітки, та блиск, та чари,
Залицяння та вино;
Тута ж — праця, сльози, свари,
Пекло голоду одно.

Там — безкарна власна доля,
Панування без границь;
Тута ж стогін та

Не вертайся — оставайся
За горами, за морями:
Я порвала, потоптала
Усі зв’язки поміж нами.

Я любила — більш несила,
Стихли муки в час розлуки,
Кров, здається, легше

Не трать надій:
Ти згинеш, — слід
Твоїх подій
Розтопить лід

В серцях катів,
Любов натхне
Їм до братів…
Вік промине;

Любов же та
Одним одна,
Що день —

Дивовижа та й чуднісінька —
Невеличка часом пісенька,
А громаду поруша:

В її відгуках милесеньких,
Що ніжніш від струн тонесеньких,
Виявляється душа.

Душно конать у знесиллі…
Дайте повітря на мить!
Раз до цілющої хвилі
З ліжка мене підніміть!

Дайте-бо, дайте зітхнути
Вільно, щасливо — хоть раз,
Серцем від мук

Годі, друже, розмовляти;
Годі, друже, нам зітхати, –
Будемо мовчать,

Як ті вербоньки похилі,
Загадавшись, на могилі
Купкою стоять.

Вони бачать, вони знають,
Що дні

Моє серце знов тяжко щемить,
Бо нема чого вбогому ждати.
Не прийду я до тебе в цю мить,
Не примушу докупи страждати.

Я замкнусь собі сам у тиші,
Засумую від рана до

Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу —
Правдивої цілі шукати.

З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут

Темна ніч, вітрець тихесенький
Зашумів в моїм вікні;
Дощик капає дрібнесенький,
В серце падає мені.

Ні, се мрія доторкнулася
І навіки утекла;
Ти до мене усміхнулася
І

Солом’яна стріха, убогі віконця,
Оплетені з вулиці хмелем;
Квіточки, обсипані променем сонця,
Пташки з щебетанням веселим.

До гаю йде полем вузесенька стежка,
Там любо журбу

Занедужала сирітка —
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.

Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
“З сіромахою остатнім

Все – і постать, і убрання,
І словечко завжди влад —
Виклика зачарування;
Кожен хвалить, кожен рад.

Слава сиплеться стоусто,
Скрізь вигукує луна…
Тільки в серці — пусто,

Власне щастя та турботи,
Власні думки… кинь гадать…
До громадської роботи
Слід життя своє віддать.

Згинуть марні піклування
В тихім захистку хрестів,
Розлетяться

Ніч панує непроглядна,
Тьма усе заволіка…
О, яка ж ти безвідрадна,
Моя тюрмо, та тяжка!

І в минулому — могили,
І попереду — хрести;
Як-то вельми треба сили
Світлу

Не хились душею, друже,
Не ридай у самоті;
Хрестоносця приоруже [1]
Розіп’ятий на хресті.

Серце, правдою кипуче.
Повне чистої краси,
У конанні невсипуче.
До могили