Павло Грабовський

Сиджу я в неволі та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
Коли б мені, мамо, легесенькі крила,

До моєї покійної сестроньки Надії

Як побожну данину
Найсвятішої любови,
Оцю збірочку сумну,
Звуки скривдженої мови,
Я присвячую тобі,
Моя сестронько кохана,

Любить врага, всестраднице свята,
Ти людям грішним завішала.
Конаючи під тяжею хреста
За сонце правди, як повчала…
Твої завіти… бережу я їх…
Ти стежку світиш і з

Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
— Зелень лугу, блескіт неба —
З того радий я;
Запах квітів — більш не треба,
То — вся

Не зумію горя
Вимовить словами,
Так зіллю дрібними,
Тихими сльозами.

Коли ж його, злого,
Збутись не здолаю,
Так журливо пісню
Рідну заспіваю.

Перша думка наша, діти,
Краю рідному;
Першу працю присвятити
Люду бідному!

Усім серцем полюбляти
Вчіться ближнього,
З тяжких злиднів визволяти

Розтьохкався соловейко
На калиноньці;
Щось не спиться серед ночі
Сиротиноньці.

“Розваж, розвій, соловейку,
Мою тугоньку;
Чи забуду прикру людську
Я

Сяли зорі, підбивався
Місяць… справді віяв рай…
Одиноким серцем рвався
Я в далекий інший край:

Де на страті, сестро мила,
У терновому вінці,
Ти від ката опочила
З

Друже коханий, сестронько-раю!
Життя здається сумом без краю.
На світ, на люди чи подивлюся,
Ніби підтятий чолом хилюся,
Серденько мовкне, серденько в’яне…
Але твій образ

Не лякаймось, брати мої, моря,
Будем сміливо вкупі пливти;
Хоча б, опріч розпуки та горя,
Не судилось нічого знайти!

Годі ждати за труд свій подяки
Чи шукати блискучих

Тяжко дихати… В голові нема
Ані одної думи ясної…
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам… Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!

Я конав, ридав; глух за

Весна, весна… Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги…
Весна, весна… а в нас — гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.

Весна, весна… Надворі

Я на небо позираю —
Сумно блимають зірки:
Чорним хмарам я звіряю
Нерозважені думки.

“Чи на світі перестане
Каїн Авеля вбивать?” —
Запитався — серце в’яне…
Якийсь

До Б.С. -го

Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б’ється дуже
Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного

Зранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу…
А в мене пак гадка жила:

Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою

Бувають темні дні розпуки:
Нічого серце не бажа,
А тільки прагне швидше муки,
На краще щастя не зважа;

Чогось турбується, шукає,
Вінця тернового жада,
На себе кари

“Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!” —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от

Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі —
У чарці горенько топи…

Поки останнього хабітку [1]
Не розметають глитаї,
Поки на

Якось сонечко казало:
— Буду все собі світити! —
Почув дощик: — Пуття мало,
От я краще буду лити!
— З тебе людям холод, слота, —
Каже сонечко і слуха.
Відрік дощик: — Не

Вгорі небо, внизу море;
Туга давить через край:
Де подіти люте горе?
Думка думку щораз боре
Про коханий рідний край.

Ти в чужину несеш, човне,
Одинокого пловця:
Моє