Павло Грабовський

Хто про все те віда,
Хто про те згадає,
Чого щемить серце,
Що його з’їдає?

Бачить всяк, як другий
Співає та скаче,
Та ніхто не знає,
Як нетяга плаче.

Дощ та буря; вечір гасне.
Треба йти, але куди?
Сумно верби кучеряві
Похилились край води.

Я покинув рід коханий…
Лийтесь, сльози! Де знайти
Такий інший? Плачуть верби;

Звечора дощ ллє, потоками хлинучи;
Вітер завив, так і б’є;
Стужа осінньої глупої півночі
Просто ступить не дає.
Лихо пекельне. В калюжах вся улиця.
Сумно старчиха

Я сам під липою сиджу.
Журбі нема кінця:
З нудьги на хвилі я гляджу,
Дивлюсь на дно струмця.

Рік вони любились — навік розлучились;
Згинуло все разом, чим серденька бились.
Узяли дівчину до нової хати;
Поліг козаченько серед гаю спати.
В головах у любки подушки пухові,

Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі…
Інший час, панове братство,
Інші теми на добі!

Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У

Не кажи, що без кохання
Твої літа проминуть,
Що дівчачі почування
Марно в серденьку заснуть…

Що пригоди, смутки, втрати
Тобі випали самі,
Що твій жереб — помирати
В

Мамо-голубко! Прийди подивися,
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама у журбі;
Хай я в

Годі! Несила, немога
Так безнадійно страждати,
Годі! Скінчилась дорога;
Жизнь догоріла убога…
Більше не здужаю ждати.

Годі! Розвіяні вколо
Мрії мої сумовиті…
Годі! Так

На добраніч всім вам на ніч!
Божий день погас.
Все на світі спочиває;
Скоро ранок знов засяє;
Спіть же в добрий час!

Тихо, тихо, змовкло лихо,
Ніч кругом лягла;
Не

Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власне сподівавсь.

Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна

Три рибалки на ніч в море попливли,
Чи не розживуться — спробувати щастя;
Кожному нелегко з дітками прощаться,
Всяк гадав про жінку, всі сумні були.

Чоловік працює, жінка плаче

Дружили ми, а пройдуть літа,
І, може, стрінемось не ті;
Душа, мов пустка неогріта,
Перехолоне у чутті.

Загасне світле чарування,
Насунуть сірі, темні дні…
Та не забудьмо

Всі жита грозою збило;
Полягла трава…
Стихла буря: ясно, мило;
Поле ожива.

Так і наша хмура доля…
Прогудуть громи —
І зітхнем ми, збувшись горя,
Повними грудьми!

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,
Сум росте щодалі більш;
Вийдеш з хати, глянеш — людно,

Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої, –
Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить…
А раз зустрінеш

Годі, годі. Злої трути
Досить випив за життя,
Досить вивчивсь шию гнути,
Сподіватись без пуття.

Сумні літа — їх не сперти;
Тяжкий досвід — з ним лягти…
Тільки й долі —

До М. О – ва

Прощай, мій щирий друже-брате!
Бог зна, чи стрінемося ми…
Нехай свій пал живий потрате
Душа під тяжею тюрми,
Все перениє у незгоді,
До всього стане

Друже коханий, сестронько-раю!
Життя здається сумом без краю.
На світ, на люди чи подивлюся,
Ніби підтятий чолом хилюся,
Серденько мовкне, серденько в’яне…
Але твій образ

Не скаржись на власне довідане горе,
Що в жизні нести довелось;
Поглянь лиш на сльози — цілісіньке море
Їх по світу геть розлилось.

Куди не піткнешся — панують кайдани;
То де