Григорій Чупринка

Ніч заплакала сльозами.
Позбирав ті сльози ранок
І розсипав між квітками
Для безжурних городянок.

Роси квіти зберігали,
Творчий пал їх холодили…
Ніжні квітоньки

Любий краю!
Я вмираю
В нерозважній самоті;
Я люблю тебе так вірно,
Так сердечно, так надмірно;
Я беріг твої скрижалі,
Я збирав тобі коралі
І перлинки

І
Нерви мої — струни;
Серце моє — ліра;
Як розходяться буруни
Диким виром серед мира,
Нерви-струни загудуть
Диким шалом.
Мов стихія б’є по струнах,
По серцях і

Я не впізнав раніш її! —
Худа,
Бліда,
Простоволоса,
Мов та примара безголоса,
Вона одкрилася мені.
…….. І ніч, і день
Я довго ждав з висот надгірних
Богині радісних

Без упину, без утоми,
В бурі, в громі,
В льодоломі
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
Крига кригу
Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
В гори

Умирай, як смертельно підстрелений звір,
Що й стрільця розриває на шмаття
І побідно несе на широкий простір,
За небесну блакить в нерозгаданий мир
Всю велику жагу і

Гойдаючись, тіні в годині вечірній
З промінням срібляним свавільно злились
І, хвильку побувши у дружбі невірній,
Безжурно і легко навік рознялись.

Так саме розбили ми дружбу з

Можу прощати до власного болю,
Можу любити до прикрих огид —
Щастям великим, неначе журбою,
Хмариться радісний вид.

Можу так весело, радісно грати,
Можу од жаху впасти в

Луки, води, баговіння
Вільний голос подають —
Так і чується гудіння
Зверху, знизу, там і тут.

Ллються звуки на просторі —
І в повітрі і в траві;
— Вийди в щасті, вийди в

Тихо сонце закотилось.
Небо в смугах золотих.
Все заснуло, притаїлось;
Степ дрімає; степ затих.

Плесо річки виграває,
Сплять, дрімають комиші;
Ніжно пісня випливає,

Не в екстазі — декадансі,
Не в сновійнім хорім трансі,
А на вільному просторі
З буйним вітром в розговорі
Ти покажеш в дивнім творі
Силу велетня міцного,
Силу співу

Під водами теплими
В осоці, в комишах, поміж стеблами
Розцвілися
Розвилися
Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні.

Обгорнені тінями,
Десь на темному дні з

Як весною тепла ласка
Гнала геть зимові сни,
Івасеві чулась казка
В тихім шелесті весни.

Вітерець легенько віяв,
Чулись крики птичих зграй,
А Івась сидів і мріяв
Про

Годі страждання! Кращії мрії
Я розбиваю на дрібні скалки!
Гибелі їхній потай радіє
Дух непокірний, палкий.

Все ж не даремно їх породила
Східного неба принадна краса,
В

Вся в колючках, вся в гірляндах,
І в тернах, і в пишних квітах,
Вся в коштовних діамантах
І в блискучих огнецвітах
В млі горить моя мета —
І гріховна, і свята.

Вся

Як спалахне серце кволе
Палом страчених надій,
Я прийду до тебе, доле,
На страшне криваве поле,
На останній смертний бій.

Все одно я маю рану,
Рану смертного жалю,
Так

По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.

Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,

Линуть,
Плинуть
Хмарки літні,
Хмарки радісні, блакитні
Розпливаються в повітрі.
Наче фарби на палітрі,
Сяйвом-золотом оточені,
Линуть,
Плинуть,
Поки згинуть,

Усміх пославши в останнім промінні,
Згинуло радісне літо;
Дощик уїдливий, дощик осінній
Сіється, наче крізь сито.

Сонце не вийде, не виглянуть зорі,
Мов поховались в

Над полями, над яругами
Дощ летить,
Позолоченими смугами,
Нитками,
Сітками
Миготить.

Оживає все потомлене —
Хоче жить!
В краплях сяйво переломлене