Григорій Чупринка

Ні! До смертної хвилини
Люд жахливий не привикне —
Перед нею і орлиний
Погляд смілий враз поникне.

Хто ж одкине жах могильний
Задля вищого пізнання,
Той свій ясний дух

Блиском, блиском,
Миготінням,
Тріском, тріском,
Лупотінням
Розгулявся Цар-Огонь.
В золотих червоних ризах,
В димках білих, синіх, сизих,
Гнівно в’ється по карнизах,

Під водами теплими
В осоці, в комишах, поміж стеблами
Розцвілися
Розвилися
Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні.

Обгорнені тінями,
Десь на темному дні з

І
Тихо впала ніч-сновія.
Вся природа спить.
Я і ти! Серденько мліє,
О щаслива мить!

Я і ти! Серденька рідні
Б’ються як одно;
В їх акорди відповідні
В глибинах

І
Здається, я крикну з душевного болю
І сон опівнічний навколо збужу!..
Охоплений міцно нудьгою-журбою,
Один по кімнаті ходжу я й ходжу.

Я більше не маю душевної

Лийтеся, спомини, в душу зомлілу,
Щастям навіки забуту…
В ніч таку місячну, в ніч таку білу
Вперше пила я отруту.

Вперше, захоплена чаром могутнім,
В серці почула я

І
Я стою на кладовищі.
Вечір. Сонце нижче й нижче.
Золотить горби й хрести
Блиск останнього проміння,
Наче хоче провести
Світ в довічне царство тління.
Смутком

(В ніч під Купала)

Я гадаю, чи не вдасться
В темну нічку під Купала
Здибать в лісі квітку щастя,
Що надовго десь пропала.

В зимових оранжереях,
І в степах

Друже мій — вороже! Стати до бою
Всіх нас примушують поклики честі.
Будем же чесно й одверто з тобою
Прапори нести.

Будем вживати ми засоби чисті,
Щоб поважали нас люди

Олексі Коваленкові

О ні, Поет — не гладіатор,
Що бавить натовп цирковий!
Поет — пророк, Поет — новатор
І вільний мучень життьовий.

В людських ганебних

І
Нероздільний, тьмою спаяний,
В чорній масі тоне бір;
Мов сп’янілий, неприкаяний,
Я вступив в таємний мир!

Страхом-жахом в душу дмухає
Чорна нічка лісова,
Десь

Тремтіла свічка, палала свічка,
В труні сосновій лежала мати;
Якась байдужа, чужа черничка
Читала сумно святі кантати.

Маленькі діти, брат і сестричка,
В куточку грались,

Друже мій! В годину ранню
Серцем чулим я замер…
Слухай пісню ж сю останню,
Що співаю я тепер.

Лине пісня в журних тонах,
Звук за звуком навздогін…
Так гуде на

Я покину, я покину
Дум юрбу бентежну
І полину, і полину
В височінь безмежну.

Там у хмарах, там у хмарах
Зникну я й розтану
І в небесних світлих чарах
Ясним духом

Ти, поете, з давніх пір
Сам собою тільки втішний,
Бо з тобою цілий мир,
Мир майбутній і колишній…

В сяйві сонця, в сяйві зір
Єсть до тебе промінь пишний!
Як то можна? Ти

Глянь, голубко, як на небі
Ясні зорі миготять,
Глянь, як інші з їх додолу,
Наче вигнанки, летять.

То вони з висот небесних,
З величезної сім’ї
Загорілись теплим блиском

Віє метелиця
Крутиться, мелеться,
Котиться полем у млі;
Килимом-хутрою падає, стелеться
Сніг по замерзлій землі…

Квіти торішнії
Зернятка ніжнії
Сипали там

Став Дніпро. Зомліли в сумі
Сніжно-білі явори.
Я один стою в задумі
Край гори.
Сила велетня закута.
Груди вкрив холодний лід.
Дід Дніпро, Дніпро-Славута
Смертно зблід.

Вам не вилізти вік із-за ґрат,
Голосні українські поети,
Коли будете в дула гармат
Заряжати словесні ракети.

Без упину, без утоми,
В бурі, в громі,
В льодоломі
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
Крига кригу
Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
В гори