Григорій Чупринка

Хаос, гуркіт невгомонний…
Цить!
Морок тихий, морок сонний
Нас обхопе вмить.

Після дня нехай наплине
Мла;
Люд, втомившись, одпочине
Од добра і зла.

Зникнуть всі

Образ Божий багном не скверніте.

Т. Г. Шевченко

Брате рідний, сестро, нене,
Рідні страдники великі!
Вам не дасть життя шалене
Спочувань своїх вовіки.

Хто

На жоржини, на троянди
Ранок чистий, золотистий
Сипле сльози-діаманти,
Сипле іскорки перлисті.

Вниз голівоньки із грядки
Хилять квітоньки до стежки
І ворушать давні

Я не впізнав раніш її! —
Худа,
Бліда,
Простоволоса,
Мов та примара безголоса,
Вона одкрилася мені.
…….. І ніч, і день
Я довго ждав з висот надгірних
Богині радісних

Мамо, голубко! В співи тремтячі
Ти при мені виливала нудьгу, —
Знай, що сама ж ти в груди дитячі
З серця на серце звалила вагу.

Чуєш ти, мамо, спів мій пекучий,
Хворого

В саду похилилася квітка осіння
На ніжнім високім стеблі
І сипле додолу доспіле насіння,
Ховаючи в мокрій землі.

За дітьми росою не капають сльози,
Бо знає те квітка й сама,

Я покину, я покину
Дум юрбу бентежну
І полину, і полину
В височінь безмежну.

Там у хмарах, там у хмарах
Зникну я й розтану
І в небесних світлих чарах
Ясним духом

Як буйному вітру, як льоту орла,
Нема моїй пісні упину,
Вона загримить, як небесна стріла,
На всю безталанну Вкраїну.

Вона загримить і, як блискавка та,
У вічі заплющені

Чуєш, чуєш? — Кров’ю ллється
Мій свавільний передзвін!
Серце, серце в лірі б’ється,
І мінорний,
Ніжнотворний
Голос лірний,
Перебірний
Сяє в тисячах картин.

Я

Я не знаю рівноваги —
Гармонійності тупиць,
Де нема святої згаги,
Ні горіння, ні одваги,
Ні глибоких таємниць.

Я вітаю бурі, грози,
Як грюкоче в небі грім,
Я люблю

Знай, як я червоним маком
На могилі зацвіту,
Цвіт мій буде дивним знаком,
Що життя я десь веду.

В піднебесному ефірі
Сном літаю наяву
Чи в надзоряному мирі,
Ну, та

Я гостей дорогих в свій чертог поведу,
В Храм пісень своїх ніжних;
Для гостей дорогих я віночки плету
Із квіток дивовижних.

Тих квіток я шукав весь в огні і в чаду
На степах

Край гаю чорніє один на поляні
Змарнілий, потрухлий, обрубаний пень;
Йому вже не шкодять вітри-урагани,
Йому вже байдуже, чи нічка, чи день.

Яке кому діло, що все те

З піснею, з казкою, з словом, з молитвою,
З рідною мовою — гострою бритвою
Муза явилась моя.

Струни сердечною кров’ю окроплені,
Вільним жаданням акорди охоплені
З нею несем

Друже мій! В годину ранню
Серцем чулим я замер…
Слухай пісню ж сю останню,
Що співаю я тепер.

Лине пісня в журних тонах,
Звук за звуком навздогін…
Так гуде на

Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир!

Там, на морі, на просторі,
Розігнавши млявий сон,
Виллєм муки

«Легко, легко подихну,
Квіти, трави зворухну,
Тихо щезну;
Знову силу величезну
В рідній сфері проявлю,
Вільним вітром в полі свисну,
Ясним сонцем з неба блисну,
Мов

І
Вільним, ніжним вітерком
Ти торкнулась до клавіри;
Я болючим гострим злом
Звуки викликав із ліри.

Все прожите навесні
Ти, мов фея, воскресила,
А мої, мої

І
Годі вже жаху і гніту вечірнього —
Зливу неясного блиску і тьми;
Годі пливти серед моря безмірного,
Нагло пливти і блукать без керми.

Сили погублені, нерви

Наче чорною запаскою,
Нічка землю обгорнула,
I фантазією, казкою
В ній природа потонула.

Мов з розвіяними хмарами
Фея ночі прилетіла
І туманами-примарами,
Чарівними