Григорій Чупринка

М. І. Степанову

То повіє, то ущухне
Буйний вітер на роздолі…
Глянь — мигне та й знов потухне
Огоньок заблудлий в полі.
Глянь — дрижить,
Біжить,
Палає,
В

Розпаливши світлим зором
Дивне полум’я в мені,
Ти летючим метеором
В світлорайдужнім огні
Десь в блакиті,
В ніжнім світі
Загубилась в далині.

Я один свою пожежу
В

Глянь їй в очі! — Пишні вії,
Мов озера, обгорнули,
Де блищать живі надії,
Де страждання потонули.

Глянь їй в очі! — Наче в морі,
В широтах багатоводних,
Огоньки —

Никнуть, бліднуть ночі тіні,
Полотніє темний фльор —
В величезному падінні,
Весь в огні, в самогорінні
Ріже небо метеор.
То таємний дух творіння,
Провозвісник вищих сил

Мене на розпусту недоля турнула,
Як мати злочинна неждане дитя;
Дивітесь, як сміло, як злісно пірнула
Вона моє щастя в розпутне життя.

Засни ж, моє серце! З-за чорної

(Христі О. Алчевській)

Як тихо в кімнаті!
В заквітчаній шаті
На темній іконі
В кривавій короні
Христос головою поник.

Неначе нудьгує,
Що мучивсь він

Хоч нема в мене й шага,
Так зате я завжди вільний!
Я за гроші не слуга,
Бо до їх я не прихильний.

Хоч нема в мене рідні,
Так рідня ж мені природа,
Сестри єсть в мене

Наче сонцем роздратовані,
Що минало нашу тінь,
В вікна міцно заґратовані
Ми дивились в далечінь.

Там у фарбах розмальованих
Грала райдуга-дуга,
Нас же, в стіни

Дзвоне, дзвоне, тихо дзвоне
Вільний, мрійний, тихий дзвін,
В світлі, в вітрі, в небі тоне,
Спів розносе
І голосе.
Хто се, хто се
Дзвони носе,
Хто се він?

Знаю,

«Смертію смерть поправ…»

Великодній тропар

…… Кинь на глум,
Кинь на глум свої страждання,
Виснов світлих вищих дум
І високії жадання.

Хай углядять, як з

Чоловіче! Хоч би жмінька
Щастя раз тобі упала.
Лиха ж, хай йому ковінька,
Й без прохання єсть чимало!

Та щоб щастя не такого,
Як бажають кволі люди,
А жагучого, палкого,

Чарівнице моя!
Як згадаєш мене
Ти на милій, веселій отчині,
Всю нудьгу прожене,
Ту, що давить мене на чужині.

Єсть в серденьку в мене
Одповідна струна.
Та, що скута з

Я в тюрмі, мої ж думи свободнії
Разом з хмарами в далеч ідуть,
Де пороги та скелі холоднії
Таємничу розмову ведуть;

Де гула наша слава колишняя,
Де крові розливались

Зірка в темнім небосхилі,
Рожа повна на могилі,
В пітьмі десь огні —
З’явища прекрасні,
Але все ж сумні,
Сироти безщасні —
Ви рідня мені.

Вітер дужий на

Єсть безверхая хатина,
Єсть полатана свитина,
Кіт та цуцик — вся сім’я!..
Отакий-то сиротина,
Отакий хазяїн я.

Тут колись в своїй хатині
Я співав пісні

Ходять хмари, ходять хвилі
На північнім небосхилі,
Чорні хмари непрозорі
Затулили ясні зорі;

Все заснуло в сірій млі,
Ніч царює на землі.

Чорні хмари — чорні

І
Пісня в повітрі крильми тріпоче,
В звуках роїться,
В небо блакитне кинутись хоче,
Наче орлиця.
Чуються звуки сталі і кремню,
Горді акорди;
Пісня лунає, кида на землю

Вам не вилізти вік із-за ґрат,
Голосні українські поети,
Коли будете в дула гармат
Заряжати словесні ракети.

Складай в торбину всі пожитки,
Давай мій латаний кожух —
Піду, стара, на заробітки,
Поки голодний не опух.

Немає змоги тут терпіти,
Хоч ти візьми та й пропадай,
Не так

Ну ж, моє серденько, спи несповитеє —
В’язнем з колиски не будь!
Спи хоч не шовком укрите, а свитою,
Та за убогість не гудь.

Виростеш — знатимеш, як твоя матінка
Гірко на