Григорій Чупринка

Віє метелиця
Крутиться, мелеться,
Котиться полем у млі;
Килимом-хутрою падає, стелеться
Сніг по замерзлій землі…

Квіти торішнії
Зернятка ніжнії
Сипали там

Я в тюрмі, мої ж думи свободнії
Разом з хмарами в далеч ідуть,
Де пороги та скелі холоднії
Таємничу розмову ведуть;

Де гула наша слава колишняя,
Де крові розливались

Наче ворог пройшов по душі молодій,
Все понищивши цінне і миле, —
Так любов залишила в істоті твоїй
Тільки листя змертвіле, зотліле.

То ж була не любов, а болюча жага,
Тіла

Тихо, тихо. Не шелесне
Сонний темний гай.
Ллється сяєво небесне
В мій самотній рай.

Рай мій — нічка; рай — самотність;
Сум в душі на дні;
Рай мій — та безповоротність,

Друже мій — вороже! Стати до бою
Всіх нас примушують поклики честі.
Будем же чесно й одверто з тобою
Прапори нести.

Будем вживати ми засоби чисті,
Щоб поважали нас люди

І
Поле. Гай. Синіють луки.
Манить погляд небосхил.
Як музично грають звуки
Над розливом творчих сил.

Світ палає. Мир тріпоче.
Десь ударив перший грім!
Небо гімнами

Мене на розпусту недоля турнула,
Як мати злочинна неждане дитя;
Дивітесь, як сміло, як злісно пірнула
Вона моє щастя в розпутне життя.

Засни ж, моє серце! З-за чорної

Переливними струмками
В вічне море забуття
Разом з ясними думками
Тихо котиться життя.

Там потонуть почування
І погасне світ ідей,
Що палкії поривання
Викликає у

Я дістану, я зірву
В вечір тихий
Без поміхи
Дивне зілля самовтіхи —
Таємничу Сон-Траву.

Од бурхливого життя,
Од тремтіння,
Од горіння
В світлих чарах ворожіння

І
Як живуть мири надземні,
Ми гадаєм з давніх пір,
Як там крешуть камні-кремні
Іскри-зорі з іскор зір.
Як живуть серця незнані,
Нерозгадані, мов мири,
Ніби огники в

Вітер шалий, ніби п’яний,
Розігнав, розбив тумани,
Збив, підняв до небосхилу
Хмари пилу.
Проти шалу, проти сили
Буйно сосни зашуміли,
Сколихнулися дуби;
Вітер злий,

Дзень, дзінь-дзінь!..
Дзвінко,
Гінко,
Легко, легко
Розсипається далеко
Стоголосий передзвін…

Мах за махом дзвонять коси,
Скрізь шумить трава шовкова;
Зверху

Вам не вилізти вік із-за ґрат,
Голосні українські поети,
Коли будете в дула гармат
Заряжати словесні ракети.

Степ. Спадає, мов полуда,
Ночі тьмяная китайка.
Над квітками білогруда
Плаче чайка.

Світ!.. В повітрі ллється легко
Жайворонків спів натхненний.
Сяє, сходить десь

Звуки струн моїх дрижать,
В стіни, в вікна б’ються градом,
То каскадом,
Водоспадом
Набіжать
І одбіжать.

З ними хочеться ридать
І безмежно веселитись,
В полі з

Гори, гори! Слова огнисті
Безслідно в Лету не пливуть,
Вони, мов зорі променисті,
В кривавих блисках оживуть.

Твій дивний храм, твої чертоги —
Людьми осміяний курінь,
А

Будуть духи крильми віять,
Віять, віять і зникать,
Буду думать, буду мріять,
Чари щастя викликать,
Дивну постать, миле личко…
О, скоріше, нічко, нічко,
Покривай весь мир

Ні! До смертної хвилини
Люд жахливий не привикне —
Перед нею і орлиний
Погляд смілий враз поникне.

Хто ж одкине жах могильний
Задля вищого пізнання,
Той свій ясний дух

Батьку, постій! Головою понурою
Ти ще тепер не кивай,
Знай — лихолітньою грізною бурею
Я ще не стомлений вкрай.

Хто не боровся з лихою годиною,
Щастя не знав в боротьбі,

В нічку беззоряну
Ниву неорану
Дощик полив.

Там, замість житечка,
В теплеє літечко
Терен зацвів.

Щирим новаторам,
Щастя фундаторам
Будуть вінки:

Пітьми