Григорій Чупринка

І
Здається, я крикну з душевного болю
І сон опівнічний навколо збужу!..
Охоплений міцно нудьгою-журбою,
Один по кімнаті ходжу я й ходжу.

Я більше не маю душевної

Зв’януть квітоньки рожеві,
Тільки хмарка їх не скропить.
Пал гарячий полудневий
Їх утомою обхопить.

Помарніють квіти, трави,
Ніжні лілії, купави,
І любистки, і окропи…

Тихо сонце закотилось.
Небо в смугах золотих.
Все заснуло, притаїлось;
Степ дрімає; степ затих.

Плесо річки виграває,
Сплять, дрімають комиші;
Ніжно пісня випливає,

Останній звук моєї ліри
Не буде криком безпорадним,
Не буде стогоном зневіри,
А гімном радісно-принадним
Того співця, що лине в вирій
Перед морозом повновладним.

Той

В саду похилилася квітка осіння
На ніжнім високім стеблі
І сипле додолу доспіле насіння,
Ховаючи в мокрій землі.

За дітьми росою не капають сльози,
Бо знає те квітка й сама,

Під водами теплими
В осоці, в комишах, поміж стеблами
Розцвілися
Розвилися
Ніжні квіти, пишні квіти, білі квіти водяні.

Обгорнені тінями,
Десь на темному дні з

І
Я скінчу свої страждання
І на шлях, слізьми напоєний,
Вийду сміло без вагання,
Дзвоном ліри заспокоєний.

Щоб не нило, не боліло
Серце, ще не загартоване,
Я пущу

І
Вільним, ніжним вітерком
Ти торкнулась до клавіри;
Я болючим гострим злом
Звуки викликав із ліри.

Все прожите навесні
Ти, мов фея, воскресила,
А мої, мої

По широких степах України
І по різних далеких кутках
Ми згинаєм робітницькі спини
І тримаєм всю працю в руках.

Тільки з праці тієї не досить
Навіть хліба для наших дітей,

Я не знаю рівноваги —
Гармонійності тупиць,
Де нема святої згаги,
Ні горіння, ні одваги,
Ні глибоких таємниць.

Я вітаю бурі, грози,
Як грюкоче в небі грім,
Я люблю

Линуть,
Плинуть
Хмарки літні,
Хмарки радісні, блакитні
Розпливаються в повітрі.
Наче фарби на палітрі,
Сяйвом-золотом оточені,
Линуть,
Плинуть,
Поки згинуть,

Образ Божий багном не скверніте.

Т. Г. Шевченко

Брате рідний, сестро, нене,
Рідні страдники великі!
Вам не дасть життя шалене
Спочувань своїх вовіки.

Хто

Ніч розкрила чорні крила
Скрізь панує мертвий спокій;
Мир шумливий мла покрила,
Сон навіявши глибокий.

Тихо гасне світ од лампи…
Більше світла, щоб сіяло!
Гей, товаришу,

Б’ються хвилі білогриві,
Ходять грізно валуни,
В піні, в гніві, в дужім зливі
Розбігаються, лютують,
Сили збуджені дратують
Буйним подихом весни.

Плещуть хвилі вгору,

Гей, на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир!

Там, на морі, на просторі,
Розігнавши млявий сон,
Виллєм муки

Що, горілка там чи кров?
Плеще, плеще чарка пінна,
Ну ж, голубко, ну, незмінна,
Як не втіхи — дай отрути!
Щоб життя нудне забути,
Вип’єм швидше! вип’єм знов!

Що там —

Без упину, без утоми,
В бурі, в громі,
В льодоломі
З-під зимової кори
Міцно вирвавсь Дніпр старий!
Крига кригу
Серед бігу
Ламле, кришить в купи снігу,
В гори

І
В жарт веселий, повний глуму,
Я вкладу високу думу
І вдмухну кривавий сміх,

Щоб обличчя сміхом болю
Покривались, мов журбою,
Щоб жахнулись душі всіх.

ІІ

Я

Луки, води, баговіння
Вільний голос подають —
Так і чується гудіння
Зверху, знизу, там і тут.

Ллються звуки на просторі —
І в повітрі і в траві;
— Вийди в щасті, вийди в

Ніч заплакала сльозами.
Позбирав ті сльози ранок
І розсипав між квітками
Для безжурних городянок.

Роси квіти зберігали,
Творчий пал їх холодили…
Ніжні квітоньки