Звичайні

А на нашій вулиці зацвіли каштани,
Ми давно чекали їх – ось вони над нами.
Вітер ніжно гладить їх голівки білі,
Вечір тихо гасить їхні очі милі.

Давай, друже, підемо у нічну

Ось послухай, завірюхо,
не лютуй, не злись, не вий!
Хай зайча, укрившись вухом,
сон побачить морквяний.
Хай зайча у морквяному
уві сні забуде страх.
Завірюхо, йди

Мов дивна мапа, олівці:
Червоний – місто Чернівці.
Оранжевий – Одеса-мама,
Хоч кольорів там – ціла гама!

Нас кличе жовтий без утоми
До себе в гості у Житомир!
Як на

Поважно і тихо в степу, як в мечеті.
Мов сторож, чатує орел із небес.
Дзвенить жайворонок в небеснім наметі,
В траві перепілка падьомкає десь.
В блакитті блаватному сонечко сяє,

Я пісню співаю
Про квіти, про гай,
Бо сбрденько просе:
— Козаче, співай!
Я пісню співаю
Про вірну любов, —
Співаю, бо грає
У жилах ще кров,
Про перса

..Дмухнув гарячий дух на мене,
Дух меду, чебрецю, малини, –
Це твій солодкгій дух, о нене!
Солодкий, рідний дух Вкраїни.
Вкраїно мила, рідний краю,
Я твій пашний чебрець – на

Ой там моє серце, – не тут, на горах,
Ой там, на Вкраїні, в безкраїх степах…
Туди, до могил, моя думка летить,
Де здавна покоїться, тихо лежить
Батьків моїх слава і лицарів

Глянь, красуне, на ту чайку,
Що над річкою літа:
Прокигиче і до хвилі
Груддю щиро припада.

Глянь, красуне, на ту бджілку,
Що на квіточці сидить;
П’є жадібно мед

Найліпше на світі кохання солодке!
Ми радо й життя йому в жертву кладем.
Кохання скрашає нам вік наш короткий,
Від нього ми щастя й утіхи берем.

Погляньте на небо: нащо там

Я не для слави, не для світу
Перо узяв в тремтячу руку.
Зв’язать в цучок ці скромні квіти
Я хочу, щоб душевну муку
І горе вилити словами –
Гіркими дрібними сльозами…
Щодня

Коханий мій, весна надворі,
О, чув, як соловей гримить!
Поглянь, як сяють в небі зорі,
Як солодко в садку пахтить.
Візьми мене, візьми, коханий,
В садочок бережно

Вклоняюсь тобі,
давньє місто з тернового поля,
Над плесом,
що синьо-глибинно цвіте,
І душам високим людським,
як високим тополям,
Де свіжо-зелене
перейде колись в

Чорнобильський ліс здригнувся
Вдруге, коли відбувся
Шалений вибух емоцій –
Знов світ опинився в шоці.
І знову спасенний Київ,
Як вже пронеслися тучі,
Обличчя Дніпром

Війна у моєму серці
Триває денно і ночно.
Без бронежилета, без берців
Беззахисне слово виношу.
Встає воно голе і босе
В озброювану колону
І хлопцям в бою підносе

Б’ють ракети, утюжать снаряди –
відбивають любов до росії
в тих, що мали собі за співбрата
волі нашої давнього ката –
сіяв смерть, нагнітав безнадію.
Триста літ Україну

Для героїв – «скласти зброю»,
все-одно – що зрада,
спротив сили ще потроїть
як нема вже ради.
Ще казали так повстанцям:
здатися, щоб жити,
вибиралося із шансів –
голови

На закінчення війни

Будь благословенна,
Земле стражденна,
Тихі світанки,
Сонячні ранки
Зійдуть на тебе.
Травами вкрийся,
Росами вмийся,
Огорнись небом.

Досягти Евересту –
Скільки їх, тих невтолених душ…
Не на теплий Олімп –
Сходження на Еверест!
Скільки їх вже було –
Скільки їх не дійшло…
Скільки їх порозкиданих по Україні

Так і живемо – ніби померли,
Ви – для мене і я – для вас,
Але долине, наче з Говерли,
Голос далекий, мовби воскрес,
З тих, що збиралися на Парнас,
А то виявився

Бджолиний край,
був справжній рай
в борах, в лісах високі борті,
Цвіли сади,
пились меди
по медоваровій роботі.

Але у рай, в бджолиний край
з боліт, з гноїв летіли