Звичайні

Були дощі.
Потім їх не стало.
Відходили важко, немов помирать.
Зі старого під’їзду крізь розбиті двері
вийшов рожевий деґенерат.
Біла льоля.
На грудях дзвіночок.
А що

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна — спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж

Вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях

І ця любов із доторком біди,
і ці слова, які назавжди вивчив:
веди мене, мій звичний і убивчий,
мій чорний часе, — стримуй і веди.
Уздовж доріг — тривалих, золотих —
ходою

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що

Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі

Я — солдат. Я загинув, поліг на війні,
Бо покликала нас Україна — вперед!
Двадцяти чотирьох не було ще мені,
Коли куля пробила мій бронежилет.

Вкоротив мені віку російський

Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли

Прийшла в нашу хату тривожна година,
Хай кожен збагне собі в безлічі справ:
Все мусим зробить, щоб жила Україна,
Щоб ворог підступний її не здолав.

І хай доведеться колись

Польові командири,
чиї серця
покриті туманом,
лише й чекають, щоби туман розтанув.
Партизан до тих пір вважається партизаном,
доки є ворог,
в тилу б якого
він

Медом яблучко налите
Примостилось на гіллі.
По садочку ходить літо
У солом’янім брилі.
Літо яблука зриває
І підносить дітлахам.
Гарну пісеньку співає:
— Цьому дам, і

к. х. б.

Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом
в пивницях

Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому

Це просто день, що врубується в простір.
Це просто день — весь твій, мов “аусвайс”.
Це під оркестру скрип невдалий зростом
танцює бомж подібне щось на вальс.

Брудні платформи,

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський

я спалив собі мозок об тебе
я горів і не раз і не два
я тепер безвідмовний як небо
і порожня моя голова

я тепер – наче попіл від снігу
я тепер – мов із попелу сніг
я

Я завжди Тебе буду чекати,
Навесні, зимою, восени.
Літом Тебе буду виглядати
Я щоденно з тої далини.

Вогником ясним буду горіти,
Я для Тебе мила у ночі.
Про кохання буду