Звичайні

Я відчуваю
Постійний біоритм
Моїх віршів,
Які упевнено
Борознять
Думки плугом
І безкорисно
Перетворюють їх
В приманливі теми.
І тоді я не відчуваю
Свинець

Ніби Гелен Келлер, – «я буду, я знаю, я вірю», –
І навпомацки букви цитую долонями вшир;
Це моя діагностика – власний синдром і вимір,
Як розплющене серце судомою б’ється із нір,

Я більше тебе не покличу в діброви Едему,
де так нас чекли посестри мої безкорисні —
Надія і Ніжність тремтлива столи застеляли,
а ложе ладнали — Жага й неземна Насолода.

Казали

До 90-ліття Степана Бандери

Над ріллею заспраглою,
неораною, чорною —
орати її ще й орати! —
здіймається сонце червоне.
Ora, ore o Ra! —
молитися сонцю щоденно…

На світанку я вихожу в степ,
І летять вітри пахучі, мрійні,
Де жовтець медянисто цвіте,
І шумлять хліба хмільні, надійні.

Ляжу і прислухаюсь землі:
Грають соки і чорнозем

Три зозулі з поклоном.
Три бентеги з тавром.
І полин за полоном —
Ніби пам’яті тромб.

Тільки далі зникомі
Прогортають печаль.
Світ спіткнувсь на підкові,
А минуле —

Моя цигарка догорає,
Лиш теплий попіл залиша.
Поволі тіло відмирає,
Але безсмертніє душа.

Не плачте, людоньки, за мною —
Ридайте ридма: помага.
Та за сльозою

Не нарікай, що в праці день при дні,
Що скоротилися і сни, і ночі,
Бо мить і вічність так болять мені,
Що серце розривається на клоччя.

Ти не питай, чому болять віки
І мить

Ішло долиною заспіване дівча —
В обіймах вітру, як в лабетах долі.
Крилатий кінь на дальнім видноколі
Рожевомрійно так пронісся, так промчав.

І враз заклякла, вмовкла пісня

Співала молодь в сині вечори,
Кричали в дуплах постарілі сови.
І голови схиляли явори,
Вкладаючи в листочок кожний слово.

І квапились попадати зірки
В твоїх очей сіяючі

Носити маски на обличчі
І озиратись навсібіч:
Здається, завжди тебе кличуть,
То ж усміхнися цій юрбі.

Та усмішка гірка й привітна,
Крива й солона, осяйна,
Тужлива, зимна,

В ріку життя усі ми ставим вершу.
А рибка золота — лише одна…

1988

* * *

Люблю калину і тополю,
Тернисту України долю.
О часе-птахо, лиш не

Крона. Корона. Криниця.
Купіль. Крайнебо. Край.
Крах. Канчуки. Колінця.
Крівця. Кат. Коровай.

Клопіт. Капуста. Кришка.
Кава. Кавун. Кабак.
Крик. Карапуз.

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.

Палиться під захід сонця неба палуба,
от отара в

Чого побиваюсь
терпкою рукою
від місця біди вдалині?
Ожинова ягода понад рікою
чомусь пригадалась мені.
Ті люті двоногі
з обличчями з масок,
де кожне з очей, мов

В мого сумління
гострі жала
і каяття моє —
боляще.
Як
мама з нами виживала,
Покинута
напризволяще?
Пора набігла
хижа-хижа
вовками
звади і

Щось очудимо, щось огудимо,
щось, як коси твої, — в ставок.
Ми відпустимо все
й забудемо,
як осінній день
ластівок.
Вже не шабельно і не жализно,
все бажання в твердій

Якось так поміж нас юродиво
не вчинилось. Розчахлі світи
не дозріли, щоб сталося диво.
Або я не дійшов.
Або ти.
Або вітер озвірився злючий —
і тепер перед завтрашнім

Сини мої,
важкий вам час надходить.
Що виверне з людини день новий?
Монарх небес
ще стягне свою подать,
як схибить сувимірок світовий […]
Не відаю, як судженість

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,
риби, мов дирижаблі, розганяють планктон
і змучені птахолови намагаються впіймати
кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове