Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її, –
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,

— Випни, равлику мій, ріжки!
Дам тобі я сиру трішки!
Каже равлик правду щиру:
— Я не їм ніколи сиру.
— Випни ріжки потихеньку,
Дам тобі ще й маку жменьку!

Равлик з люті

На базарі в день торговий
Отакі велись розмови:

— Чом ти в’ялий та прим’ятий,
Любий брате мій Салате?
— То не диво, мила Моркво:
Я вже тут лежу з вівторка!

— Я також! —

Було раз яєчко від курки мудріше.
Курочка й пестить його, і колише.
Та все блага: — Не мудруй занадто! —
А воно поради не хоче й знати.
Курочка квокче, ніяк не спочине,
А яєчко

Йде їжак, біжить їжак,
Всіх поколе, та ще й як!

Налякався горобець:
— Що за дивний комірець?!
— Є голки на комірці,
Щоб лякались горобці!

Йде їжак, біжить

Трубою хобот слон тримає,
Та чи трубити — сам не знає.
— Чого це так — мені цікаво.
— А то його приватна справа!

Чи не правда, чи не диво,
Розмальоване примхливо?
Чи це хтось осла узяв
І на сміх посмугував?

Нам дуже шкода бідолаху:
В пісок він дзьоб хова від жаху.
Зате завбільшки з добрі дині
Несе яєчка страусині.

— Де обідав, горобець?
— В зоопарку у звірів.

Пообідав я спершу
За решеткою у лева.

Підкріпився у лисиці.
У моржа попив водиці.

Їв моркву у слона.
З журавлем

Як сорок зим, суворі й невмолимі,
Чоло твоє поріжуть молоде,
А врода юності більш не цвістиме
І вже зів’ялим листом опаде, —

Що скажеш ти, де молодості шати?
Слова: “Я

Спростуй чутки, позбавлені підстав,
Що, люблений, нікого ти не любиш
І спадщину, що від батьків дістав,
Ганебно так, так нерозважно губиш.

Жорстокий вороже, в добрі

Рівнять тебе до літньої пори?
Ти сталіший, чарівніший від неї.
Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,
І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,
А то сховається

О владарю чуттів моїх святих,
Як свідчення і щирості, й любові
До тебе йдуть посли мої письмові
В одежі слів буденних і простих.

Щоб гідно одягти посланців тих,
Окрас не міг

Ти провіщала день мені погожий,
І я пустився без плаща у путь.
Зненацька хмари з обрію пливуть,
І лається дощ, на водоспад похожий.

Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар,
І

Біда – не те, що володієш нею,
Хоч я її кохаю щиро, знай,
Вона стає владаркою твоєю, —
І це біда, бо нашій дружбі край.

Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:
Ти в ній мене

Як важко їхати вперед мені.
Таж верстви ці, лукаві лиходії,
Мене щораз віддалюють від мрії,
Від радості, що скрилась в тумані.

Вже кінь давно стомивсь, бо на коні —
Вантаж

Хай криє бог, що дав мене в раби,
Щоб я посмів твого жадати звіту,
Чинить контроль тобі. Що хоч роби, —
Покірний раб не має права сміти.

Я знову ждатиму без нарікань,
І не

Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,
І

Як злий конвой – недуга і роки
Навік мене спровадить до острогу,
Тобі залишаться мої рядки —
Вогонь ясний, частина серця мого.

І будуть доказом — цей слід руки
Та жовтий

Із музою моєю ти не в шлюбі,
То й безсторонньо дивишся на труд,
Що, присвятивши вроді твоїй любій,
Поет дає тобі його на суд.

Взірцем, як мудрості, так і краси,
Стоїш та над