Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

Не прикидайся, друже мій,
Супернику широкоплечий:
Тобі звук ліри не страшний
І томні елегійні речі.
Дай руку: не ревнивий ти,
Я звик у лінощах цвісти,
Твоя красуня розум

РУСАЛКА

Сцена 1. Берег Дніпра. Млин
Сцена 2. Князівський терем
Сцена 3. Світлиця
Сцена 4. Дніпро. Ніч
Сцена 5. Дніпрове дно
Сцена 6. Берег

БЕРЕГ ДНІПРА.

СЦЕНА ПЕРША

В башті.
Альбер і Іван.

Альбер

Хоч би там що, я буду на турнірі.
Ану, Іване, покажи шолом.

Іван подає йому шолом.

Пробитий, знищений. Його

Берег моря. Фауст і Мефістофель.

Фауст

Я знудивсь, бісе.

Мефістофель

Що ж бо, Фауст?
Ніхто ще не переступав
Межі, що вас усіх межує.
Геть вся розумна твар

Хто бачив край, де розкішшю природи
Оживлені діброви і луги,
Де весело шумлять і грають води
І пе́стять тихомирні береги,
Де на узгір’я, посланці негоди,
Не падають похмурливі

Чудова роза є: вона
На диво світлої Кіфери
Цвіте, і пишна й вогняна,
Під ясним поглядом Венери.
Кіфері не страшний мороз,
Пафосові — зими погроза…
Блищить серед хвилинних

Я мить чудову пам’ятаю,
Коли з’явилась вперше ти,
Немов святе видіння раю,
Взірець краси і чистоти.

І я, в полоні безнадії,
Всякчас тебе благословляв,
Я чув твій голос і

Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу

Багато з забутого часу
Картин з домовини встає, –
Я згадую, як близько тебе
Життя я провадив своє.

Блукав цілу нічку у мріях
По вулицях я самотний,
Зглядалися люди на

В священному альянсі
З’єдналися наші серця,
Злилися вони воєдино
Й спізналися до кінця.

А та троянда, що груди
Прикрашувала твої,
Нещасна подруга наша,
Ми вщент

Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.

“Розумію – кохать платонічно!” –
Мовив радця, страшний, як

Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.

Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні

Була з них пара на цілий світ:
Вона злодюжка, а він бандит.
Коли йому справа вдавалась,
Вона від душі сміялась.

Удень — гульня і шал вина,
Вночі — горнулась до нього

Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились — лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й

Не гніваюсь, хоч серце крає знов
Моя навіки втрачена любов.
Хоч ясним діамантом сяєш ти,
Та в серці і промінчик не знайти.

Примарилась мені душа твоя:
Отруйна там кублилася

Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, –
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким –
З

Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки

Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках

Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —

Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?

Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого